Головна
Про сайт
Статті блогу
Література
Завантаження
Галерея
Контакти
   

Допоміжні матеріали

Відео Відео
Опитування

Який рівень проповіді у вашій Церкві?

Проповідь актуальна, цікава, добре підготована - 66.7%
Бажано кращої - 25.9%
Не підготована, або відсутня - 7.4%

Total votes: 27
The voting for this poll has ended on: 10 лют. 2016 - 11:32
Останні коментарі
  • Дякую, читаючі ці проповіді багато беру для себе.. :-) Весь коментар...
    21.10.16 14:59
  • Низький уклін і Вам, Вчителю. За мудрість, скромність, за мужність. Ви, отче, є ... Весь коментар...
    05.10.16 13:16
  • Слава Ісусу Христу! Вкотре перечитую Слово Боже, процитоване в проповіді о. Миха... Весь коментар...
    28.09.16 12:56
  • Слава Ісусу Христу! Кожного разу, коли роздумую над Вашою наукою на Євангельські... Весь коментар...
    30.06.16 09:25
  • Христос рождається! З великим сумом роздумую над словами проповіді про грані соб... Весь коментар...
    25.01.16 16:39
Євангелізаційні спільноти
Місійні терени

Соціальні мережі

facebook facebook
Twitter

Новини RSS

feed-image Feed Entries

Зараз на сайті

На даний момент 102 гостей на сайті
23
квіт.
2012
Таємниця віри Друк e-mail
Рейтинг Користувача: / 0
НайгіршеНайкраще 
Книжки

 

кс. Тадеуш  Дайчер
ТАЄМНИЦЯ   ВІРИ ( Книжка о.Тадеуша Дайчера - засновника Руху Назаретських Роди)

Розважання  про  Євхаристію

Це   Є   ТІЛО   МОЄ
Церква говорить про загальне покликання до святості , а це покликання означає загальний заклик на дорогу внутрішнього життя. Внутрішнє життя і життя сакраментальне глибоко пов’язані і співзалежні між собою. З одного боку в основі внутрішнього життя знаходиться життя сакраментальне, яке впроваджує нас до безпосереднього і об’єктивного контакту зі спасінням, що здійснилося в Ісусі Христі. З другого боку, щоби досягти святості, не вистачить брати участь у Святій Месі, приймати Його Євхаристичне Тіло. Цей акт треба охопити внутрішнім життям, життям покори, віри, життям трьох теологальних чеснот .
Євхаристія є постійно невідкритою землею, непізнаним світом. Бажаючи жити Євхаристією, треба вслухатися в голос благодаті, який заохочує: Постав стопу на цю невідкриту землю, зроби один, другий, третій крок, і Він тебе провадитиме. Він, твій Бог, який воскрес, отже подолав усі перешкоди і зараз хоче тебе впроваджувати у цю приголомшливу правду, що відбувається на вівтарі.
Через акт віри, котрий є благодаттю і відповіддю на цю благодать, я можу поєднуватися з тим, хто надходить, з Богом, що приходить до мене в Євхаристії.
Коли я вже хоча би трохи відкрию незвичайний світ Божих діянь на землі, Його особистого перебування з нами, може захоплюся цим, і в мені появиться певне враження з приводу того, що Він такий надзвичайний. Він сказав, що не залишить нас сиротами і фактично залишився, особисто. Так, начебто нічого не змінилося, щоби я нічого не втратив на тому, що живу в інші часи, в іншій епосі, але щоби отримав ще більше.
Це вражаюче, що Церква отримала настільки великий дар і може стати сучасною Ісусу, який ходить по палестинській землі.  Безсумнівно, тут, на вівтарі, щось змінилося, бо Ісус є у славі, але тим прекрасніше буде відкривання Його любові, яка хотіла залишитися з нами аж до кінця віків, щоби ця, укрита для неосвітленого вірою розуму спасенна Присутність, могла постійно віддавати себе мені.

ВІРА, ЩО СХИЛЯЄ ЧОЛО

Переступаю поріг церкви і… роблю це машинально, майже на бігу, так, як рухаюся по вулиці чи висідаю з автомобіля, так само, як переступаю поріг дому, магазину, місця праці. І може в мене не виникає думки, що переступаю поріг святині Бога. Коли таким чином переступаю поріг церкви, то радше не думаю, що це вже наслідок менш чи більш небезпечної секуляризації, менш або більш пронизуючого мене світського начала. Тому моє приготування, таке рішуче приготування до чуда, яке станеться на вівтарі, повинно зачинатися вже тоді, коли переступаю поріг святині.
На початку Святої Меси часто вислизує з під моєї уваги акт покути. Буває, що я запізнююсь і недостатньо його ціную. Адже в цьому акти присутній Бог зі своєю благодаттю, котра прагне розлитися у міру мого приниження. Бо це приниження створює простір для євхаристичних благодатей. Якщо я спізнююся, чи не втрачаю цих безцінних дарів?
Після вступних обрядів починається літургія слова, але чи вона мене зосереджує? Бо може знаю те, що чую, зокрема тексти Євангелія, або тексти Старого Завіту чи Апостольських Послань можуть здаватися мені трудними, отже знов благодать не дійшла до мене. Бо, якщо я машинально відповідав «Богу подяка», то це хиба неможливе, щоби у цьому був свідомий акт віри, що те, що я почув, стало для мене словом Бога. Чи тим словом, записаним колись давно? Ні – словом, що зараз засівається у моє серце.
Йдеться про те, щоби я усвідомив собі, що євхаристична целебрація піднімається до Бога поступово, підноситься чимраз більше до того, що має статися на вівтарі. Коли починається євхаристична літургія, може не усвідомлюю собі, що разом з префацією наближаюся до тієї центральної миті, коли Бог в Євхаристії стане РЕАЛЬНО ПРИСУТНІЙ на вівтарі.
Наступить цей центральний момент, коли священик почне поволі, виразно промовляти слова консекрації. «Хто з вірою і молитвою бере участь в Євхаристії, мусить бути глибинно зрушений в момент, коли Господь сходить і перемінює хліб і вино так, що вони стають Його Тілом і Його Кров’ю» .
Чи усвідомлюю щораз глибше, що міццю Святого Духа і слів Христа стається найбільше чудо світу? В цей момент я стою на колінах, і може вислизує з-під моєї уваги, що сам жест стояння на колінах – особлива форма молитви адорації. Адже цей жест повинен мене вчинити фізично маленьким, аби цей літургічний знак клякання міг промовляти до моєї свідомості, народжувати чимраз глибший акт віри.
Фатіма – це не тільки марійне об’явлення, але й незвичайне послання, яке містилося в євхаристичних видіннях. Велика Гостія, з якої до келиха спливають краплини Крові. Потужний у своїй моці Ангел, весь глибоко схилений перед Найсвятішою Гостією, торкається чолом землі в акті найглибшої пошани. Він весь – адорація. Фатімські діти, зрушені силою Божої присутності – такої інтенсивної, що майже повністю поглинає і знищує – приймають Найсвятіше Тіло Бога. Міць дії величі Бога, присутнього в Євхаристії, триває довго і так інтенсивно, що вони начебто позбавлені користування почуттів!
Коли все це собі усвідомлюю, то мені бракує слів на те, як марно віддаю – наскільки взагалі віддаю – шану прославлення величі Бога, котрий сходить на вівтар. РЕАЛЬНО присутній Хтось, хто вершить долі цього світу. Хтось, хто Альфа і Омега діянь людини, хто хоче вділяти мені себе в міру, якої ніхто не буде в стані зрозуміти. Цей, адорований сонмами Ангелів Бог, приходить до мене як Любов, відкуплююча, євхаристична, щоби дати мені все. Щоби так захопити мене собою, щоби вже не хотів, навіть я, такий занурений у цей світ, нічого іншого, тільки цієї Любові – євхаристичної.

ТВОЯ УЧАСТЬ – ЦЕ ДОРОГА

Моя участь в Євхаристії є дорогою, є процесом. Дорогою відкривання на Бога, бо Господь в Євхаристії прагне вділяти мені свої відкупительні благодаті. Дорога специфічна, бо обумовлена моїм психічним станом, станом моєї душі, моїм відкриттям на прийняття благодаті. Ця моя дорога переплітається з дорогою Бога, що сходить на мене не тільки впродовж літургічної целебрації, але й в усьому моєму житті.
Йдеться про те, щоби пройти дорогу внутрішнього навернення, щоби змінився мій погляд на світ; щоби, дивлячись на той самий образ, бачити його інакше.
Здається начебто ця дорога віри була позначена якимсь предивним парадоксом – чим більше потребую цієї віри, тим менше її в собі вбачаю; чим більше я переконаний, як необхідна вона для мене, тим менше знаю, де її шукати. Власне важко цьому дивуватися, адже віра – це новий вимір життя. Вона є чимось дуже важким, адже не належить до законів природи, це Божий вимір в мені.
Видима дійсність нав’язується мені з такою силою, мов би хотіла пригнітити мене, щоби я забув про невидиму дійсність. Усі земні блага створюють такі умови, що мені з трудом вдається мислити про існування іншого світу.
Дивлюсь на світ, котрий Ти неустанно створюєш, і водночас так досконало приховуєш свою творчу потужність, що мені здається з людського погляду, що створені  речі виникли самі. Так було з вибраним народом, який Ти провадив через пустелю, оточував неустанним чудом спадаючої манни, щоби захистити від голоду тих, котрих любиш. Ти поїв цей народ водою зі скелі, руйнував мури Єрихона. Це Ти здобував для нього Обіцяну Землю. Власне в контексті таких чудес народ вибраний переконувався, що не потребує Тебе, що всього досяг за допомогою власного розуміння і сили. Покидав Тебе при першій оказії, щоби служити якомусь божкові, якого знайшов.
Чи не діється так й зі мною? Ти дієш завжди, але так досконало приховуєшся, що мені здається, що цієї благодаті немає. Ти так любиш мою свободу, так не зносиш утиски на неї, що ніхто не спроможний сховатися краще ніж Ти. Як же часто я привласнюю Твої благодаті, бо вони діють таким досконалим способом, так докладно приховані, що я їх не помічаю. Допіру у світлі віри можу побачити, що це Ти завжди діяв і дієш.
Ти хочеш, коли почуття і розум нічого мені не говорять, щоби я просив, навіть дуже просив, про ласку наростаючої віри. Хочеш, щоби завдяки цьому світлу я робив спроби побачити, як у Фатімі, Ангела, який весь є адорацією стосовно того, що діється в євхаристичному чуді.
Щось з цієї його адорації повинно дійти до мене, пронизати мене, адже Ти достойний, Боже, цієї нескінченної слави, Ти, який є Нескінченністю.
Коли я вірою не бачу Бога на вівтарі, з такою ситуацією не можу погодитися. Мушу волати: Господи, хочу прозріти! Тоді добре. Як той сліпий з-під Єрихона не можу залишатися байдужим стосовно таємниці, яку з великою пошаною адорує Ангел так, начебто хотів мені сказати через ці об’явлення: Спробуй робити те саме. Принаймні спробуй. Адже ніколи не будеш ангелом і тебе не вистачить на таку адорацію по відношенню до Бога в Євхаристії. Але принаймні пробуй.
Вірити дуже важко, але завдяки вірі я можу відкривати того незвичайного Бога, котрий з’являється і водночас так досконало приховується. Він любить, а я не бачу Його любові. Я в розпачі, але без віри не знаю, що Він стоїть так близько біля мене, щоби мене врятувати і що мені не потрібно нічого боятися. Ця дорога, що провадить до тебе, предивна. Тому, що Ти йдеш до мене перший і робиш так, що я вступаю у Твої сліди, які ідучи Ти залишив власне для мене.



ЯК МАРНОТРАТНИЙ СИН

«Визнаймо перед Богом, що ми грішні, щоби з чистим серцем ми могли звершити Пресвяту Жертву». Стою перед Богом і пробую усвідомити, як важливо, щоби я визнав, що грішний. Бо без цього не буду мати очищеного серця. Залишиться певна «нечистота», певна затверділість серця – перешкода для благодаті, яка не дозволяє мені відкритися на дар Євхаристії.
Існує затверділість серця, що вибирає дорогу старшого брата з приповідки про марнотратного сина, також існує затверділість молодшого, що відійшов від отця і ще не повернувся.
Людина – кожна людина – це марнотратний син . Їду автомобілем, дивлюся на людей і думаю: я сам, але й ті, котрих зустрічаю, це марнотратні сини. Бо в кожному з нас існує постава, що народжується з первородного гріха, яка нас відділяє від благодаті – бар’єр самодостатності, коли я не потребую Бога, не потребую Євхаристії. Багато з цих блудних синів, яких бачу, напевно і я, прийдуть до церкви на Святу Месу не потребуючи Бога, не потребуючи цієї Божої Служби, бо якось собі радять в житті. Проте неможливо допомогти марнотратному сину, допоки він радить собі сам. Якщо я раджу собі сам, то я є сам для себе якоюсь мірою «Богом». На що мені Євхаристія… Приходжу тільки виконати обов’язок.
Коли я йду до церкви на Божу Службу, не замислююся над своєю вірою. Мені здається, якщо приходжу, то хиба вірю… Однак існує віра, побожність практик, яка може бути навіть надзвичайно самовідданою, як у мешканців Палестини – Назарету чи Капернауму.  Але перші хотіли вбити Ісуса, другі – не повірили Його слову.  Якщо у своєму житті я не вибрав Христа, то не відкрию Його під євхаристичними постатями. Євхаристія буде просто однією з моїх практик.
Мешканці Назарету чи Капернауму були практикуючими, але ніколи не вибрали Ісуса. Їх блокував якісь внутрішній бар’єр, котрий не був зруйнований. Це на адресу мешканців Капернауму прозвучать ці грізні слова Ісуса: «Біда» (Мт. 11, 21).
Щоби вибрати Ісуса, я маю дозволити, щоби благодать крушила в моєму серці бар’єри віри в себе, впевненості в собі. Якщо я впевнений в собі, то себе й вибираю. У центрі знаходиться моє «я», не Христос, не Євхаристія.
Якщо бар’єр впевненості у собі відгороджує мене від Євхаристії, що може зробити люблячий мене Бог? Якщо Він захоче мене врятувати, ця віра в себе буде піддана сумнівам. Щоби скрушити опір. Власне цей опір, що ставиться благодаті.
В житті марнотратного сина з євангелічної приповідки є три точки відліку. Перша – це відхід з дому батька. Друга – зламання дотеперішнього життя і криза, така глибока, якої ніколи до сих пір він не досвідчував: ситуація свинопаса, на додаток не винагородженого за свою працю. Третя точка відліку – це зустріч з отцем, який весь є спрямованою на сина любов’ю.
Між цими точками можна провести дві дороги. Перша – від моменту продиктованого прагненням самодостатності відходу з дому батька до моменту найбільшого, навіть фізичного, падіння. Друга – це дорога повернення до дому батька, повна невпевненості і якоїсь прихованої людської надії. Дорога, що закінчується третьою точкою – потрясінням і здивуванням, які мусили відняти в нього дар мови, були несподіваним потрясінням, так позитивним, що він не міг на нього сподіватися.
Опір стосовно благодаті існує в кожному з блудних синів, адже він їм притаманний. Щоби повірити у присутність Ісуса під євхаристичними постатями, насамперед мушу повірити, що я є марнотратним сином. В міру цієї віри в мені буде наростати віра в Присутність в Євхаристії. Адже цей блудний син, яким я є, колись повинен закінчити дорогу відходу і почати навертатися до Батька. Однак, щоби я зміг почати повертатися, потрібне випробування віри, в постаті ситуації оголення, яка народжує меншу чи більшу безпорадність. Ситуації, що буде пригадувати цей критичний момент, коли марнотратний син ставав свинопасом.
Людина – кожна людина – адже я є людиною – це марнотратний син. Людське життя – це постійний відхід від Бога, воно повинно бути неустанним поверненням. Навіть якщо мені нічого не підказує сумління, рана первородного гріха неустанно дає знати про себе. В моєму житті завжди існує два напрямки: «від» батька і «до» батька, а це означає, що навернення має бути постійним виміром мого християнського життя. «Навернення не наступає раз і назавжди, воно є процесом, внутрішньою дорогою всього нашого життя» .
Увірувати в Господа, присутнього на вівтарі, означає насамперед повірити, що я блудний син. Проте це нелегко, тому, що діють оборонні механізми.  Це вони мене переконують, що блудний син – це той, хто вже знаходиться в раменах батька. Отож перед тим, як він опинився в обіймах батька, «мусив» від нього відійти. Бо його перед тим не відкрив.
Він жив близько, може їх не ділила жодна фізична відстань, напевно розмовляли між собою, торкалися одне одного, може навіть цілувалися, але запхана у підсвідомість постава марнотратного сина вісь час зберігалася непроявленою.
Молодший син був переконаний, що любить батька. Людина, якщо тільки може, вибирає нашкірне життя, життя на поверхні. Не занурюючись в глибини, ковзає, не бажаючи взагалі відкривати, що в ній так насправді глибоко приховане. Вигідніше не відкривати в собі обширів мороку, бо тоді можна переживати комфорт самозадоволення. Це так приємно, коли все добре між мною й батьком. Такою є правда про людину, яка любить видимість, бо вона надто вигідна.
Якщо марнотратний син жив видимістю, то «мусив» відійти. І батько це йому дозволяє, щоби його віднайти – вже не на рівні зовнішньої видимості, але в глибині його їства.  Нарив мусить пробитися наверх. Щоби його усунути, лікар насамперед його розтинає. Якщо він глибоко прихований, треба розрізати живу тканину. Коли Бог хоче відкрити мене на дар Євхаристії, мусить піддати це моє життя видимістю випробуванням, часто болючим. Бо я не вірю, що я марнотратний син, котрий постійно відходить і постійно повинен повертатися. Не вірю тому, що опір, який чиню благодаті, розташовується в закомірках мого сумління, яке не вразливе на любов Господа, що очікує мене в Євхаристії.
Звичайно, я не примушений падати, не обов’язково мушу скатуватися на дно. Але, якщо не повірю, що я блудний син, буду змушений це досвідчити.  Або побачу свої обшири мороку через світло віри, так, як св. Тереза з Лізьє, яка ствердила, що Бог їй більше пробачив ніж Магдалині , або теж – якщо не піду за її взірцем, буду змушений стати Магдалиною. Буду змушений стати свинопасом, хоча Бог постійно не хоче цього, тому, що дорозі марнотратного сина, який так низько пав, товаришить дорога сліз і болю милуючого Батька.
Усвідомлюю, що з повною любові увагою я повинен вслухатися в тексти вступних обрядів. Це власне в них заохочення: Визнаймо, що ми є грішні – приймімо з вірою, що ми марнотратні сини – щоби ми могли дійсно, реально торкнутися милосердя, яке розливається на учасників цієї хресної Жертви, що здійснюється.
Це у міру приниження, у міру бачення, що я сам не дам собі ради в житті, що в усьому потребую Бога, Його невимовної любові – на мене спливають благодаті з євхаристичного вівтаря. Я потребую Ісуса в Євхаристії у міру мого убозтва, яке проявляється в тому, що я не маю в собі надприродного добра, творцем котрого був би я сам. Якщо моє приниження, виражене в поставі марнотратного сина буде сягати глибин, то відповідно цій глибині побачу, як сильно Він мене любить. Адже так, як блудний син потребує Ісуса в Євхаристії відповідно голоду, що мучить мене. А Все – себе самого в усій повноті – Бог дає тільки тим, котрі вже нічого не мають.

ЯК   ТЛО

В поставі митника я визнаю, що Ти постійно замалий для мене. Бо все мене притягує, зацікавлює. Так мене втягує в орбіту своїх діянь, начебто поза цим світом вже нічого взагалі не існує. Ти залишаєшся тільки як би на тлі мого життя. Від необхідності Ти тоді стаєш малим для мене. Бо горизонт мого бачення закриває річка пізнання, котрого шукаю, якому віддаюся, в яке занурююсь. Пізнання, не маюче нічого спільного з Відкупленням, з Євхаристією, яка це Відкуплення здійснює.
Чи це не якась форма драми мого життя, що Ти фактично – тільки тло для моїх думок, починань? Ти присутній, але тільки як тло. Не на першому плані, а десь далеко. Може бути навіть, я щось роблю для тебе, але фактично так насправді тобою не цікавлюся. Ти завжди другий, третій, а може десятий в моїй ієрархії цінностей. Адже я маю стільки знайомих, стільки членів родини, безліч невідкладних справ. Якщо це все порахувати, то може Ти будеш...котрий? Сімнадцятий? А це вже дуже далеке тло.
Перед лицем цієї драми я так сильно потребую Тебе. Ти мусиш сьогодні прийти до мене і постійно приходити, Ти, РЕАЛЬНО ПРИСУТНІЙ в Євхаристії. Тому ця гонитва за приємністю винесення, ця хтивість володіння, шукання приємності і вигоди для тіла, знищать мене.
Я постійно бачу, що Ти – тільки фон. Але найгірше полягає в тому, що хиба взагалі я не хотів би цього тла позбутися, бо фон потрібний, навіть я би зле себе чув без нього. Ти як фон достатньо малий для мене, щоби не перешкоджати в моїх захопленнях, в тому, за чим женуся.
Яке ж перекручення в мені, приховане десь в глибині моєї підсвідомості. Мені аж важко вимовити, що навіть добре мені, що Ти такий маленький, і що таким повинен залишатися. До мене доходить, що я неустанно таким чином спокушений, щоби провадити таке начебто «нормальне» життя. «Нормальне» – бо коли би Ти появився як великий, щось мусило би в моєму житті зламатися, щось мусило би рухнути. Це невигідно. Тоді я не мав би такого спокою, такого комфорту, який дає мені компроміс.
Проте попри атакуючі спокуси до мене пробивається благодать. І чимраз виразніше бачу, що потребую Тебе. Потребую Тебе так сильно, бо Ти – Бог Відкуплення, прийшов до грішників, до таких як я. Власне тому Ти приходиш в Євхаристії, аби врятувати мене від цього перекручення, перед яким сам я безпорадний.
Отож, якщо Ти є фоном для мене, то на Твоєму тлі, який же я великий. Який тоді великий мій трон. Я на троні маю самого Бога на тлі. Від того тла б’є  блиск, що надає всьому інший вимір. Праця вже не є звичайною працею – вона є посвяченням. Відносини з людьми теж опромінені блиском цього тла. Навіть мої думки – якщо маю Тебе за тло – набирають нового блиску, нового значення.
Ти сам бачиш, як сильно Тебе потребую, бо підсвідомо трактуючи Тебе як фон, нищу себе, найближчих, світ. Ця відкрита в акті каяття правда про мене така вражаюча, що з тим більшим старанням поспішаю до Тебе і в поставі митника волаю: присутній в Євхаристії, Боже, рятуй мене!
Яке це перекручення – апостольська праця для Тебе може бути надзвичайно піднесеною духом, може надавати мені стільки задоволення. Адже я навертаю людей, стільки говорю про Тебе, запрацьовуюсь, як якісь герой. Але це тільки завдяки тому, що Ти є. Якщо би Ти зник з цієї позиції тла, то все моє апостольство не мало би сенсу. Отже Ти мусиш бути фоном, бо цей фон надає сенс моєму апостольству, моєму життю. І дає мені той надзвичайний спокій, що так себе посвячую, що живу для великих речей...з Тобою на тлі.
Навіть те, що видавалося такою важливою справою – здобування душ для Тебе, заражене, отруйне. Але те, що Ти показуєш мені це зараження, це отруєння, повинно стати для мене великим світлом, великою благодаттю. Бо тоді моє волання до Тебе, Боже, присутній в Євхаристії посилюється чимраз більше і чимраз сильніша є моя потреба пригорнутися до Тебе.  Бо близькість Твоєї милосердної любові, що указується мені в Євхаристії – вірю – буде мене рятувати. І я бачу, що проблема тла починає представлятися якось інакше – те, що дотепер було фоном має чимраз більше звучати. В цьому переплетінні виразно бачу, що ніхто мені не може допомогти, так огорнутому власною любов’ю, і що маю тільки Тебе. Адже чим більше я підлягаю загрозі, тим більше Твоє євхаристичне милосердя посилюється – бо Ти є любов.
Потребую Тебе, Боже, так сильно потребую Твого євхаристичного милосердя. Адже Ти хочеш мені все пробачити, хочеш мене спасти, навіть… вже у цьому життя зробити святим. Попри таку перекрученість, попри те, що я повністю поглинутий прагненнями, що виростають з мого «я», Ти полюбляєш мене, бо не дивишся на моє зло. Чим більше можеш наділити мене даром пробачення, тим більша Твоя слава. Потрібне тільки моє каяття і наростаюча віра у Твою любов.
Боже, що дієш в Євхаристії міццю Святого Духа, занур мою марну душу у води каяття і покажи мені, що не варто зосереджуватися на собі. Бо Ти мене вибрав ще перед тим, як я був створений.
Ти для мене створив всесвіт, космос. А тепер, коли Ти промовляєш до мене з євхаристичного вівтаря, я  буду чимраз виразніше бачити, що маю відкритися на Твою любов, яка хоче мене відродити, перемінити. До такого ступеня змінити, щоби світ став у моєму житті тлом для Тебе, а Ти щоби був центром цього життя. Бо я хочу, щоби Євхаристія, згідно з вірою, яку отримую в Церкві і з Церквою, була джерелом і сенсом мого духовного життя. Хочу, щоби Ти мене провадив дорогою віри до святості.

КОЛИ ГОСПОДЬ НАЙБЛИЖЧЕ
Здається неможливим перестаратися, повторюючи, що Євхаристія реалізує таємницю Відкуплення. Бо це означає, що на вівтарі постійно діє милосердя Того, хто мене спас, і хто так сильно прагне, щоби я був спроможний скористатися з плодів Його спасенного Терпіння. Якщо Відкуплення постійно повторюється на вівтарях світу, це означає, що зло, яке я бачу в собі, було вже відкуплено, і йдеться про те, щоби дивитися на зло очима віри. Так дивитися, щоби Господь побачив мою віру і каяття, і скористався навіть злом, щоби найповніше могло розливатися Його милосердя.
Я ніколи не залишаюся на самоті зі своїм острахом, розпачем, розчаруванням чи, наприклад, кризою авторитету, в який свято вірив. Такі моменти, коли з’являються труднощі будь-якого характеру, – це ситуації випробування віри. Можу відчувати себе самотнім, безпорадним перед тією трудністю, яка мене переростає, але правда є іншою. Парадоксально іншою. Власне в цих найважчих моментах Бог знаходиться найближче до мене. У хвилини найбільших тілесних спокус Христос говорить до св. Катерини Сієнської: «Ніколи я не знаходився так близько від тебе, як власне у цей момент». Просто в такі хвилини Бог тільки чекає на мене. Чекаю, щоби я відкрив цінність, відкрив скарб, яким є для мене Євхаристія. Бо це таїнство Відкуплення, і Він хоче, щоби Його відкуплююча благодать, огортаючи мене, перемінювала мої спокуси, кризи, страхи чи хвилини розпачу.
Кризи можуть торкатися мене, але також інших осіб чи цілого суспільства. Багато разів в історії діянь Церкви християнська віра переживала свої надломи, коли здавалося, що це вже кінець. Але Церква не може загинути. Тривання аж до кінця світу їй запевнив сам Спаситель і жодні пекельні ворота її не подолають (Мт. 16, 18). Проте криза віри людей Церкви нерідко поширювалася так далеко, що комусь мало віруючому могло здаватися, що це не криза людей, а криза Церкви, що власне вже все завалилося.
Не знаю, про що думала св. Жанна д’Арк, коли була осуджена церковним трибуналом. Попри темноту, яка огорнула її під час процесу, який  вона пережила, як свій Гетсиманський сад і Хресну Дорогу, її віра не надломилася. Вона не ототожнювала єпископів з Церквою. Стосовно церковного трибуналу, котрий її осудив і про який знала, що хоче приговорити її на смерть, сказала: «Церква – це Христос» .
Я не повинен вірити в людей, хоча би вони були єпископами, бо дивлячись на їх помилки, можу навіть попасти під загрозу серйозної духовної кризи. Найкраще не шукати святих духовних керівників, святих священиків чи єпископів. Всю свою надію маю покладати не на них, а на Христа. На того Христа, який на вівтарі міццю Святого Духа робить реальною свою смерть на Хресті, для того, щоби я всю свою надію покладав тільки на Нього, а не на людину.
Св. Франциск не мав проблем зі злом, яке в його часи переливалося начебто шаленіюча, переповнена повінню річка. Про надзвичайно похмурий образ Церкви ХІІ століття свідчать між іншим численні булли папи Інокентія ІІІ, що клеймили найбільш згіршуючі зловживання: лихварство, продажність, ненажерливість, пияцтво, розпусту. На тлі цього великого падіння моралі в Європі з’явилося багато фанатичної і агресивної єресі, яка ледве не знищила християнство. Точним ударом по Церкві були також мандруючі проповідники, які невтомно критикували духовенство, охоплене спрагою багатства. Йому протиставляли зразки євангелічного убозтва. Традиція переказала необов’язково історично дійсний сон Інокентія ІІІ про те, як завалюється Латеранська базиліка, символ Церкви, котру мав підпирати бідак з Асізі, св. Франциск . Фактично, святість однієї людини змінила історію, врятувала Церкву, чи точніше – людей Церкви.
Коли бачу, що все навколо валиться, що зло перемагає, що мене може огорнути темрява, я мушу пам’ятати слова св. Павла: «Де збільшився гріх, там перевершила ласка» (Рим. 5, 20). Якщо я бачу зло в собі чи навколо себе, можу це відчитати як заклик, щоби шукати порятунку там, де зможу його знайти. Саме у Того, котрий мене полюбив і котрий щоденно творить на вівтарі свою справу Відкуплення. Він ніколи не був так близько мене, як власне зараз, у ці важкі для мене хвилини.
Сорокарічна мандрівка вибраного народу через пустелю – не тільки факт, але й образ історії людства в дорозі до Бога. Водночас це образ моєї історії, в якій постійно бачу якісь спокуси недовіри перед лицем того, що здається мене переростає. Це була водночас сорокарічна мандрівка Мойсея, в якого все завалювалося, якому здавалося, що його життя – велика програна битва. Якщо він витривав, то завдяки чому? В Біблії знаходжу це незвичайне речення, яке містить відповідь: «…стояв твердо, як той, що Невидимого бачить» (Євр. 11, 27б).
Я мушу пам’ятати, що все діється згідно з Божою волею або, принаймні, згідно з Його допущенням. Адже Він від початку передбачив і вирішив, як може бути використано те, що здається противиться Його волі.
«Людське зло – пише св. Августин – напевно чинить багато проти Божої волі, але Його мудрість і сила так великі, що все, що противиться Його волі, в дійсності прямує до добрих результатів або до кінцевої мети, яка Йому була зверху відома» . В іншому місці: «Бог такий добрий, що в Його руках навіть зло випромінює добром. Він ніколи би не міг допустити існування зла, якщо би завдяки своїй нескінченній доброті не міг би його використати» .
Ось, слова його, що шокують: «Бог впроваджує свою добру волю через злу волю злих людей» . Не потрібно, отже, переживати, якщо місцями трясеться земля, якщо буревії виривають ліса, якщо падають авторитети чи компрометуються в моїх очах ті, які мали мене провадити, до яких я навіть мав найбільшу довіру. Першим враженням часто буває жах: Хиба такою може бути людина?! Але Ісус відповідає: Для мене немає нічого неможливого. Я спроможний з кожного зла вчинити капітал, котрий буде приносити плоди для ще більшої Моєї слави.
Якщо Він з цього зла видобув добро, то плодоноситиме ще більша слава Того, який творить найбільші чудеса на вівтарі. Як перемінює хліб і вино у своє Тіло і у свою найсвятішу Кров, так Він здатний перемінити найбільше зло в таке добро, яке справить, що Його слава заблищить ще більше в моїх очах і в очах світу . І може почую десь, в глибині серця слова, які почув Натанаїл: Бачитимеш більше, ніж те. Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого (Йо. 1, 50-51).
Отже, все це огорнуте Божим планом. Дійсно, це на разі таємниця і не відомо, як довго залишиться таємницею, яким чином Бог це все, що зараз здається таким вражаючим, впровадить через свою відкуплюючу міць, присутню на вівтарі, і обдарує мене цими результатами, котрі виникають з Відкупительної Жертви. Він мене любить завжди, тільки я не завжди розумію, чому Той, котрий є нескінченною любов’ю, котрий для мене навіть створив небеса, керував подіями саме таким чином.
Часто я замислююсь, що незрозуміла любов Ісуса чинить з тією хвилею болота, якою є гріх; хвилею, яка заливає світ майже від початку існування людини. Чи вона дійсно мала би бути чимось цілковито непридатним для Божої всемогутності? Чи це можливо, щоби слабкість, безсилля, зло були тільки тим, що гнітить людину, і щоби не мали в собі якогось більш глибокого значення? Чи зло має бути тільки поразкою Бога, який є Любов’ю? Через віру я відкриваю, що міць євхаристичної Жертви може використати цю хвилю болота, званого гріхом, як велетенський капітал, з якого має народитися вилив благодатей, на разі мені невідомих. Отже: Si comprehendis, non est Deus – Якщо Його розумієш, не є Богом, як папа Бенедикт XVI цитує св. Августина в енцикліці Deus caritas est .
Ці думки народжують в мені оптимізм, що ніколи не буває зле, оптимізм, який може давати тільки віра. Ці думки народжують в мені мир, радість, які можуть випливати тільки з відкриття любові присутнього в Євхаристії Бога, котрий все, що зле, хоче відкупити, щоби воно стало іншим, цілковито іншим. «От, нове творю все» (Од. 21, 5). Він любить мене власне таким, яким я є. І не дивиться, чи я замурзаний в болоті, чи ще ні. Це все неважливо. Важливо тільки те, що Він є, і що завжди любить. Він не бридиться цим болотом. Я для Нього завжди найпрекрасніший, адже я – це Його улюбленець. І це стає джерелом мого спокою, моєї радості, котрі у міру поглиблення віри будуть зростати.
Коли пробую дивитися на зло чи падіння, навіть цих «великих», в дусі непізнаної любові Бога, любові, яка зі всякого зла спроможна видобувати добро, то бачу, що такий погляд має в Нього велику міць. Дивлячись з вірою, спричинююся до перемоги добра. Якщо Бог з цього зла витягне добро, ще більше плодоноситиме Його слава. Нищення авторитетів має показати, що не люди творять історію, що це Бог її Господар. Єдиний. Бо власне в тих моментах, по-людські безнадійних, Бог видобуває незвичайних святих, щоби міццю їх святості двигати свою Церкву від «смерті» віри, щоби на їх руках ця смерть перероджувалася на нове воскресіння.

ТАЇНСТВО ТЕПЕРІШНЬОГО МОМЕНТУ

Трапляється, що у щоденності я переживаю певне роздвоєння – хочу брати участь у Святій Месі, призначити час на молитву, водночас день наповнений заняттями по вінчик. Стільки стресових ситуацій, стільки біганини. Здається, що Бог десь далеко, а тоді моя відповідь на щоденні події випливає не зі зв’язку з Ним, не з моєї віри, але з емоцій, яки керують мною.
Св. Едіта Штайн, коли мала труднощі, проблеми, коли чула, що від неї вимагається занадто багато, що стає безпорадною, написала повні віри слова: «Роблю, що можу; постійно наново черпаю відвагу з табернакля» .
Це віра, згідно з думкою бл. Єлизавети від Святої Трійці, спроможна нам вказати, що коли здається, що немає часу на молитву, можна молитися самою свідомістю, яку я надаю подіям, зустрічам, прикрим чи радісним, з котрих часто складається мій день. Спокуса полягає на тому, що я часто вважаю, що це тільки випадкові події, з якими треба якось впоратися. А потім? Потім буде час для Господа. І тоді ця щодення біганина становить для мене перешкоду, загрозу для мого зв’язку з Богом. Стосовно такого погляду бл. Єлизавета не боїться використати міцний вказуючий вираз, на чому в щоденності полягає віра, що ці події дає нам Бог, що кожний випадок, кожна подія, кожне терпіння так само, як і кожна радість є таїнством, які дають нам Бога.
Слово «таїнство» – віднесене до всіх маленьких подій, що наповнюють кожний день і становлять вділення нам Божої любові – пригадують сформульоване «таїнство теперішнього моменту», використане Жаном П’єром де Куссадом . Таїнство теперішнього моменту, тобто життя благодаттю миті не має нічого спільного з поспіхом, адже, коли я поспішаю – живу майбутнім, а Бог присутній тільки в теперішньому часі. Бога немає в майбутньому, а також Його немає в минулому.
Постійно я дуже мало собі усвідомлюю, як сильно поспіх перешкоджає продиратися до Невидимого. Поспіх, в якому домінує прагнення займатися якоюсь річчю і вибігання до неї, хотіння її дістати. А це все робиться з певним неспокоєм. Певна гарячка, складання планів на свій розсуд, гарячкове старання, щоби ця справа розпочалася, щоби я її дістав, мчуся на зустріч цій речі – це все справляє, що Євхаристія не може бути мною відкрита.
Може я повинен почати свій котрийсь там крок на дорозі віри власне з того, щоби все звільнити. Якщо кожна мить, як написав Жан-П’єр де Куссад, – це дарування нам Божої любові, то як я маю прийняти цю Божу любов, а навіть хоча б її помітити, якщо все роблю в такій гарячці, з таким неспокоєм, коли я так несуся до чогось.  Тому, якщо я не маю часу на молитву, то вистачить, що я уповільню темп того, що роблю, з погляду на Бога, з погляду на Євхаристію, щоби змогти прийти заспокоєним, щоби змогти почути Бога.
Якщо мої слова про Бога якби не народжені з тиші і не занурені в ній в ході їх виникнення, то в них немає Бога, і ніхто не буде мене слухати. Ми потребуємо тиші для того, щоби почути Бога. Як Ілля на Горі Хорив.
Якщо я не маю часу, то сам факт уповільнення вже є актом віри. Тоді я молюся тією уповільненою чинністю. Бо вона призначена для Нього. Бо ця уповільнена чинність має приготувати мене, щоби я почув пришестя Бога до мене в Євхаристії.
Коли їду на автомобілі, я роблю спроби молитися самою їздою, самим торканням до руля чи педалей, і це виконую якось інакше, повільніше. Вистачить робити це все іншим чином, але з погляду на Того, котрий мене чекає з такою великою кількістю благодатей в Євхаристії. Кожна така спроба, щоби уповільнити або інакше робити, стає тоді актом віри, бо скерована на Того, який нічого більше не прагне, як неустанно розливати благодаті віри. Власне на мене.
«Я з любові до тебе зійшов із небес, заради тебе жив, заради тебе помер і для тебе створив небеса» – сказав Господь до св. Фаустини . Втім, ці слова можуть відноситися й до мене, якщо б я тільки захотів прийняти Його милосердя так, як його приймала св. Фаустина. Він також з любові до мене зійшов з небес, заради мене жив, заради мене помер, для мене створив небеса. Бо це шаленство Бога – начебто Він говорить до мене: заради тебе прихожу на вівтар, заради тебе звершується ця чудесна переміна.
Часом думаю, що я не маю такого покликання, як св. Фаустина, що навіть не прагну цього. Але чи в тих застереженнях не криється замаскований опір стосовно благодаті, якщо Він вибирає тих, котрих хоче, і на Апостолів вибрав дванадцять, які зовсім не були надзвичайними?
Уповільнення означає  входження у тишу, і в цій тиші може звершуватися відкривання мною присутності Бога. Допіру в тиші можу жити таїнством теперішнього моменту.
Це таїнство, яке відкривається в щоденності, провадить до Найсвятішого з дарів, таїнства, яке є вершиною християнського життя. Можна сказати, якщо     Євхаристія – це таїнство віри, відповідно цьому все, що гальмує в мені розвиток віри, також гальмує доплив відкупительної благодаті, що спливає зі звершення Євхаристії, а також із мешкання Бога в табернаклі.
Віра означає бачення того, що невидиме. Моя участь в Євхаристії – це молитва покірної віри, і вона має мене затягувати в покірні вправи милуючої уваги до Невидимого, і це впродовж усього часу, коли Він  РЕАЛЬНО ПРИСУТНІЙ в постатях на вівтарі.  Авжеж, чи так легко тривати в милуючій увазі? Моя молитва під час Євхаристії, молитва покірної  віри, як правило, є молитвою розпорошеною, адже дотепер я ще не пригорнувся до Бога. Якщо я чимось захоплений протягом дня,  можна сказати, що втоплений в щось, це неможливо, щоби входячи до костелу чи також у мить, коли Ісус з’являється на вівтарі, я був зосереджений. Моя постава під час Євхаристії віддзеркалює моє роздерте, роздвоєне життя, життя без притулення до Бога, адже все, що стається зі мною     впродовж дня, як би оживає в часі моєї молитви перед вівтарем.
Часто мені перешкоджають не тільки заглиблення у події, але й водночас буйна уява. Тоді мені на допомогу приходить св. Тереза з Авілю: «Яку війну задає волі віддана сама собі уява, задає розумові і яке збентеження намагається в них справити! Вона мене мучить нечувано, й ненавиджу її, й неодноразово благаю Господа, щоби відібрав її в мене у ту саму мить, замість того, щоби вона чинила таке збентеження (…) Єдині ліки, які знайшла після багаторічної муки, не звертати уваги на уяву та її вибрики, як не зважаєш на когось шаленого» .    
Отже як я маю вчитися зосередженню?  Тільки через покірну просьбу й часто поновлювані спроби тривання в зосередженні впродовж усього дня. А це зосередження означає, щоби я жив більш уважно, вільно, не забігаючи в майбутнє, котре окреслюють схеми     думок, створених колись у минулому моєму житті. Йдеться про основне: чини те, що чиниш, не вибігаючи наперед, не очікуючи, що закінчиш те, що почав.
Однак молитва в мене не буде виходити, також і та, в часі завершуваної Євхаристії. Вона буде перериватися розпорошеннями. Стосовно цього починатиму її постійно, але насправді я не повинен її закінчувати ніколи. Бо шукання є знаходженням, а знаходження шуканням, так вчить св. Григорій з Ніси .
Бог – це Тиша, і, коли роблю спроби затихнути, продираючись до Невидимого, входжу в незвичайне коло такої дивовижної, спасенної, євхаристичної присутності, котра огортатиме мене чимраз більше.

В ПОШУКУВАННІ ПРИХОВАНОГО БОГА

Про св. Бенедикта Лабре  люди не мали занадто високої думки. Таких людей не шукають, бо людська пиха шукає великих, мудрих, здібних. Тому він мав такі проблеми зі вступом до картузів, трапістів, і врешті цистерсів. Ніхто не хотів його. Авжеж, це незвичайне випробування віри, на яке можна подивитися різним способом.
Будучи таким відокремленим, відкинутим, я можу замкнутися в собі, в думках про цей підлий світ, котрий є таким недобрим, а можу подивитися в тому єдиному і правдивому світлі, яким є віра. Адже моя самотність фактично є повнотою – якщо тільки я занурюся в ту Присутність, котра обіймає мене через Євхаристію і наповнює Тим, який може дати мені все, чого запрагну.
Якщо би св. Бенедикта Лабре люди потребували, то він міг би зовсім загубитися. Адже людина мусить шукати когось, хто би її хотів, хто би її потребував. І дійсно, оскільки світ його не хотів, то для нього Бог в Євхаристії не був замалий, зовсім навпаки – вражав блиском і захопленням. Це тяжіння і блиск через таємницю прихованого в Євхаристії Бога було настільки сильним, що власне життя св. Бенедикта Лабре було мандруванням по Риму і не тільки по Риму, а від костелу до костелу, де були виставлені Пресвяті Дари, чи де принаймні він міг стояти на колінах перед табернаклем.
Римський люд називав його жебраком чи євангелічним ґвалтівником, який весь сенс свого життя знаходив в любові Бога, котрий об’являвся йому в Євхаристії. Євхаристія була найбільшою перлиною його життя. Перлиною, для якої він продав все, що мав, а мав щоправда небагато, тільки погорджене всіма серце. Але продав це і купив євангелічний скарб, євангелічну перлину, якою було відкриття, що власне Бог, якого він постійно шукав на вівтарі чи в табернаклі, так його любить, так його хоче – цілковито. І за цим Богом, котрий його так хотів, постійно ганявся, постійно мандрував.
Адже ніхто його не хотів, це означає, що Христос, присутній в Євхаристії так сильно його хотів. Чим більше ніхто мене не хоче, тим більше хоче мене Христос. Чи може бути більший скарб? І це відповідь на мої комплекси, поранення, на незрозуміле для мене почуття самотності, на те, що мене покидають люди. Я отримую найбільший скарб.
Тоді скаже йому Той, котрий його завжди хотів як найбільший скарб для себе, що його покликанням є проходити весь світ, що він зовсім не був відкинутий з монастирів, бо його монастирем зараз є вулиці і дороги, а всі вони провадять до Євхаристії. Може стати таким, як той Ісус, яким так захопився, таким паломником, котрий віднайде скарб. Адже Того, який його завжди так сильно хотів, він зможе наслідувати в тому, що не матиме де прихилити голову. Бо «Лисиці мають нори й птиці небесні – гнізда, а Син Чоловічій не має де голову прихилити» (Мт. 8, 20).
Це буде незвичайна пригода: наслідувати цю дивовижну рису Ісусового життя.  Наслідувати Того, хто є єдиним Господарем світу, а мешкає так усамітнено, бо я не прихожу до Нього, щоб Його адорувати, щоби Його просити про все. Він хотів би дати мені все. І вічність, і всю бренність, котра має для мене стати дорогою до цієї іншої, невидимої дійсності. Адже я не можу увійти до Його слави, не ходячи ногами по цій землі. Все земне має мене провадити до чимраз більш глибокого поєднання з Ісусом, якого приймаю в Євхаристії. Тоді цілий світ буде даний мені як дорога до поєднання з євхаристичною Любов’ю, я яку відкриваю завжди – в євхаристичній целебрації, і в кожному місці, залитому світлом, чи мороком, ледве освітленому маленькою лампою, де на мене чекає Той, котрий є Господарем всесвіту, а потребує мене, моєї присутності.
Часом я думаю, що не можу знайти собі місця у цьому житті, у цьому світі. Адже це велика благодать зі сторони Того, хто був на Палестинській землі бездомним Богом. Думаю, що маю право звертатися до Нього, бо Він хоче мені сказати, щоби я не загубився у цьому шуканні гнізда чи може фортеці на цій землі. Щоби я мав відкриті очі на те, що Він мені показує і говорить: Подивись, все змінюю в посадах. Не має такого безпечного місця, де ти міг би осісти. Бо, якщо мій рай не буде знищений якімсь тропічним циклоном, це може бути буревій, а може ураган, котрий розпорошить на дрібний порох ці всі авторитети, в які я вірив. Я покладав в них надію, забуваючи, що Бог промовляє вражаючі слова до тих, які сенс свого життя зміцнювали духовними чи світськими авторитетами: «Так говорить Господь: «Проклят той, хто уповає на людину і покладає на тіло свою силу, чиє серце відступає від Господа» (Єр. 17, 5).
Чи не краще ходити так, як св. Бенедикт Лабре по вулицях, шукаючи Прихованого Бога, ніж з цих, залитих водою теренів, робити спроби врятуватися від поразки або також шукати навпомацки нові авторитети. Бо людина, огорнута хтивістю людських опор, постійно шукає досконалості, в яку втиснула би якісь свій особистий авторитет, а також колективний.
Я можу врешті опинитися у сфері якогось цунамі чи землетрусу; байдуже, буде ця тряска матеріальною чи психічною. Все може розлетітися. Але для св. Бенедикта Лабре  нічого не могло розлетітися, адже цей скарб, який посідав, він не міг втратити. Це в пошукуванні євхаристичного скарбу він переміщувався від костелу до костелу. І постійно шукав там присутності Прихованого Бога.  Він переміщувався з любові до Ісуса, присутнього в Євхаристії, я ж переміщуюся, постійно ганяючись за чимось, зі страху і переляку, що без опор загину.
Однак ти не загинеш – може, стоячи на колінах перед табернаклем почуєш ледве відчутний шепіт Ісуса. Не загинеш, адже Я тебе захищаю, власне тому, що ти такий бідний і загублений. Я візьму тебе на руки і притулю до себе, щоби ти, бездомний в результаті різних катаклізмів, врешті-решт знайшов справжній дім в моєму Серці. Тільки не забувай волати до Мене. Постійно. Тому, що не волаючи якось привласнюєш собі це мешкання в моєму Серці і можеш його втратити. Мусиш постійно волати, бо Я хочу, щоби ти взивав до мене. Це волання може стати найвищою формою потребування Мене, найвищою формою шукання мене. Згідно з парадоксом, що ти знайшов Мене і постійно мусиш Мене шукати. Бо тоді в тобі може зростати і віра, і надія, і це справжнє почуття безпеки, котре знаходив св. Бенедикт Лабре у будь-якому місці, на будь-якому камені, на який схиляв свою голову.
Авжеж, подушка була йому непотрібна, а камінь наближав до нього присутність Єдиної Любові, яка для нього палала в Євхаристії. І цього йому вистачало. Бо для нього достатньо було лише Бога. Й мені теж колись повинно бути достатньо лише Бога в Євхаристії.
ЄВХАРИСТІЯ, ЩО НАРОДЖУЄ СВЯЩЕНИКІВ

Мати Тереза показала молоденьку черницю, що нахилилася над одним з хворих. – Ви бачите цю дівчину? Нещодавно прийшла до нас. Їй було важко. Сьогодні зранку я розмовляла з нею. Запитала, чи вона зауважила, як під час Святої Меси священик з великою пошаною і любов’ю торкається Ісуса під постаттю Пресвятої Гостії й порадила, щоби вона робила так само, коли опиниться в притулку для вмираючих. Я сказала, що вона знайде Ісуса у зболілих тілах наших бідаків. Через певний час вона підійшла до мене. Промовила: «Матінко, дякую, бо впродовж трьох годин я торкалася Ісуса». Зараз вона знову при Ньому .
Уяви собі, що стоїш біля Матері Терези, якої зараз вже немає на землі, бо Господь забрав її для своєї слави. Але можеш собі уявити, що стоїш при ній, тому, що ця сцена надзвичайно промовиста.  Матір Тереза запитує тебе: Чи ти зауважила, як під час Святої Меси священик з великою пошаною і любов’ю торкався Ісуса під постаттю Пресвятої Гостії?  І так наполегливо радить тобі, щоби ти робив так само, коли опинишся в притулку чи на вулиці, чи в будь-якому іншому місці, де будуть хворі, а може навіть вмираючі, але не тілом, а душею.
Може ці слова Матері Терези з Калькутти ти віднесеш до священицького покликання. Допіру у світлі віри можеш побачити, як виглядає покликання до цього надзвичайного таїнства, яке так полюбив Бог. Священики – це ті, котрі проголошують Добру Новину і звершують Пресвяту Жертву – чинять те, що є найважливішим. Може почуєш ці слова: Я вибрав тебе і хочу, щоби ти побачив навколо себе ці душі, що гинуть від голоду за Богом. Щоби ти для них в моє ім’я звершував пресвяті таємниці Відкуплення.
Євхаристія, відкрита глибиною віри і любові, може народжувати найкращі покликання до священицтва. Найкращі, бо вони народжені з любові до Євхаристії. Покликання, народжені захопленням Євхаристією – це власне й є надзвичайний мотив. Може твоїм покликанням буде надання нового змісту словам Матері Терези з Калькутти – Свята Меса тебе посилає, щоби ти торкався цих душ вмираючих, щоби проголошував Євангеліє любові. Бог нічого так не прагне, як того, щоби священик проголошував такій душі вмираючого: Адже Бог тебе любить! Бо це зрушує, коли молодий священик проголошує: В Мене є тільки ти!
Коли ти це побачиш, залишиш цей світ і посвятиш своє життя, щоби обрати цю дорогу. Чи є щось найкраще, ніж прямувати дорогою Христа, котрий в тобі хоче реалізувати священицтво, і котрий хоче чинити тебе свідком віри в євхаристичну любов Бога?
Якщо в повноті повіриш в це найбільше чудо, яке звершується на вівтарі і в потужність Бога в Євхаристії, то повіриш, що міць віри чинитиме чудеса, що міць віри згромадить натовпи, згромадить тих, яких теж захопить ця Його надзвичайна любов. Вони хотітимуть жити тільки для цієї любові діючого в Євхаристії Бога. Бо утвердяться, що немає іншого сенсу, тільки притулитися до Того, котрий хоче цей завмираючий світ врятувати і… тебе послати до нього. Постійно так мало цих посланих, але ти, сходячі до вівтаря, так промінюватимеш ясністю слави Бога, що будеш інакше промовляти до людей. Це сам Бог через тебе розливатиме благодаті.
Якщо ти отримав благодать відкриття Євхаристії, то може прагнутимеш посвятити життя євхаристичній Любові. Бо нічого вищого немає. Благословенні руки священика, які роздають РЕАЛЬНО ПРИСУТНЬОГО Бога! Не може бути нічого більш святішого, ніж така функція, якщо дійде до тебе, а може ти ще вагаєшся, то побачиш, це варто, бо це такий великий дар, що важко навіть висловити.
Священик заміщує Христа і звершує Євхаристію. Священик, стільки часу тримаючий Гостію, знаходиться так близько самого Бога. В це важко повірити! Це найбільше шаленство Бога, бо це є Він сам, котрий править цілим світом. Ти Бога підноситимеш. Бога вділятимеш іншим.  Повторюватимеш слова Ісуса, які міццю Святого Духа будуть звершувати найбільше чудо світу.
Чи ти можеш не піти за цим Богом, котрий дозволяє тобі тримати себе в долонях стільки часу, як своїй улюбленій Матінці, дивитися так близько, котрий дозволяє побачити, що це є Він. Тільки завдяки вірі зможеш відкривати Невидимого.  Може, як це трапилося під час євхаристичного видіння Ангела, будеш підданий розчавленню, Бог тобі покаже правду, спаде луска з твоїх очей і – прозрієш. Тільки глибиною віри зможеш побачити Бога на вівтарі. І потужність, і нескінченну велич, і провіщення (антиципацію) небесної слави.

ВНУТРІШНЯ ТИША
Перед Святим Причастям я молюся: Господи, Ісусе Христе, Ти сказав: Мир залишаю вам, мир мій даю вам. Цей мир з’являється в моєму виснаженому серці через віру, про яку стільки знаходимо у св. Йвана від Хреста. Віра, яка в Євхаристії покаже мені Ісуса в усій потужності і нескінченній до мене любові так, що проникну в Нього і вслуховуватимуся в незвичайні слова любові до мене.
Віра подібна до хлопця-провідника, який провадить сліпого. Провадить мене дорогою, якої я не знаю, до місця, де приховується Бог. Віра є начебто ногами, за допомогою яких душа йде до Бога . Особливість віри, на яку вказує св. Йван від Хреста, – це темнота переплетена з довіренням.
Власне це розкривається через образ сліпого, котрий віддає себе в руки хлопця-провідника і йде за ним, тримаючись за руку, довіряючись йому цілковито. Віра показує напрямок, але також дає міць, щоби слідувати у цьому напрямку.
Якщо в дорозі до Бога я поневолений красотами цього світу, і мені важко не занурюватися в ці красоти, то Бог може мені допомогти, відкриваючи цей світ мов би темрявою. Як св. Йван від Хреста розуміє темряву?  В «Дорозі на гору Кармель» він звертає увагу, що хмара, яка провадила ізраїльтян в дорозі через пустелю до Обіцяної Землі, була темною і освітлюючою ніч (Вих. 14, 20). Це дивно, що хмара, будучи темною, освітлювала .
Слово «темрява» не означає дослівного браку світла, це тільки означає, що цей світ перестає мене затягувати. Господь Бог може справити, що той же  самий предмет, чинність чи особа, на яких я дивився із зайвою цікавістю, стануть для мене байдужими. Може справити, що світ зі всіма його красотами почне нагадувати мені болотисту калюжу, а те, з чим зустрічаюся, стане якесь чуже і сіре.
В дорозі до Бога йдеться про те, щоби я ставав чимраз більш вільний. Віра має допровадити до того, що я інакше дивитимусь на світ і у зв’язку з цим, буду вільний від людських поглядів, від остраху перед людьми. Бо бачитиму, що над всім чуває і все зрушує Той, який любить мене таким потрясаючим образом, сходить на вівтар, щоби я міг через віру торкнутися  Його реальної присутності. Присутності Того, який любить.
Те, що я називаю любов’ю, дружбою, часто залежить від другої людини. Становить опору, але водночас й тиранію. «Любов не тільки рівняє і уподібнює – зауважує св. Йван від Хреста – але й піддає люблячого улюбленій речі» . Залежність від другої людини унеможливлює мені дивитися з вірою на те чудо, яке звершується на вівтарі. Я мушу щось вибирати. Або зневолення цим світом, земними радощами, або волю, яку має приносити мені віра.  «Так говорить Господь: «Проклят той, хто уповає на людину» (Єр. 17, 5).
Хиба я не усвідомлюю собі, що входячи до костелу, незалежно від того, де знайду собі місце, завжди вношу з собою «вівтар», свій власний вівтар. Цей вівтар не має просторовості, однак охоплює дуже багато. І у кожного виглядає інакше. Його розміри також різняться.  Він охоплює те, чого свідомо чи підсвідомо я хочу, люблю. Адже те, що я в житті люблю, виставляю на вівтар.
Я часто сам говорю й інші використовують теж якісь зворот, в котрому звучить слово «полюбляю». Слово «полюбляю» притаманне різним мовам, і воно не є свідомим розжалуванням Бога з Його трону. Я його використовую завдяки звичці. Таким природним способом, хоча певно несвідомо, відсилаю справжнього Бога, котрого повинен адорувати, в якусь менш чи більш необмежену даль.
Ситуація предивна, бо скажемо, що я бачу вівтар зі свого місця в костелі – але що бачу? Не справжній вівтар, а тільки той свій, який я приніс і який мені заслоняє вівтар Пресвятої Жертви. Справжнього вівтаря просто не бачу, навіть не розуміючи цього.
Тому ця тиша в костелі, коли я стою на колінах перед табернаклем і стараюсь, щоби моя присутність була присутністю притишення перед живим Богом, може бути тільки видимою тишею. Адже Він хотітиме обдарувати мене свободою – не в сенсі вибору між добром і злом, але свободою від пожадань, від страхів, від залежностей. Він хоче мене обдарувати справжньою внутрішньою тишею. Тишею, яка водночас є звільненням від всього, що мене зв’язує і свободою прийняття Того, котрий мене обдаровує миром. Миром, в якому можу знайти притишення свого часто загубленого серця.
Тиша віри відкриває на благодать. Ця тиша, яка полягає на притишенні пристрастей, пожадань. Йдеться про тишу волі, щоби чимраз менше прагнень мною шарпало. Чим менш прагну земного, тим більше притишуюся. Кожне прив’язання «приклеювання» до якогось елементу земного, до речі, справ чи осіб, творить якби дірку в начинні душі й віра «витікає».
У Святому Причасті я поєднуюсь з Ісусом – так мені принаймні здається. Але чи я насправді поєднуюсь з Ним?  Він приходить до мого серця. Але що знаходить в тому серці, як воно закрите ґратами, може навіть не кожний спроможний собі уявити. Скільки там є зруйнованих тронів (п’єдесталів величі), які на разі не хочу відкидати, бо можуть згодитися в майбутньому. Скільки розламаних тронових рівнів, скільки знарядь, щоби будувати вищі і кращі трони, скільки будівельних матеріалів.  Вся ця барахолка зараз, під час Святого Причастя приймає живого Бога. Як Він там може себе почувати? «Треба бачити – пише Св. Йван від Хреста – Що Бог замешкує в усіх душах прихованим способом… Проте існує різниця, й велика, в Його замешкуванні! Втім в деяких душах Він мешкає тільки сам, водночас в інших душах Він не сам. В одних мешкає з приємністю, в інших з прикрістю.  В одних мешкає як у своєму власному домі, наказуючи і керуючи всім, в інших є як хтось чужий в чужому домі, де Йому не можна ані наказувати, ані будь-що робити» .
На разі я неохоче думаю про те, що може варто Його перепросити за те, до якого місця я прийшов.  Врешті Церква каже мені в цю мить бути уособленням покірного сотника чи марнотратного сина, котрий виражає свою негідність. Я можу просити перед Святим Причастям: Господи, скажи лише слово, щоби одужала, і навіть була освячена моя душа, бо на разі – це така барахолка, в якій галас прагнень, пожадань заглушує тихій голос Твоєї любові.

ЗДИБЛЕНІ ХВИЛІ

Любов, яка є в Богу, і яка є Богом, посилаючи нам Святого Духа, не хотіла розставатися з нами, постановила залишитися. Особливим чином – під постатями хліба і вина. Та любов так сильно хоче себе вділяти, що це можна образно представити в образі здиблених хвиль, котрі тиснуть, бажаючи розливатися. Напруження між тією силою, яка хоче розлитися, і греблею, яку ставить людське серце, може бути таким сильним, що опір поставлений благодаті може навіть болюче закінчитися для душі, що опирається. Ці хвилі хочуть розливатися над всім людством, але водночас над кожною людиною особисто. Наді мною.
Колись я задав собі питання, що робить Христос РЕАЛЬНО ПРИСУТНІЙ на вівтарі чи той самий РЕАЛЬНО ПРИСУТНІЙ Христос, що залишається в табернаклі. Закритий там для мене. Якщо би Він міг мені відкрити, що діється, я би напевно пережив шок чи запаморочення голови, бо тоді побачив би, що між мною, стоячим на колінах в костелі, і табернаклем немає тиші. Ця тиша тільки видима, адже у моєму житті розігрується подальший перебіг адорації. Любов Бога, діючого в Євхаристії, котрий хоче огорнути мене собою, поєднати з собою, розливається в постаті хвиль на все моє життя. Моя віра так слабка, а Він хоче використати цю слабкість, щоби діяти в мені потужністю своєї благодаті. Тільки би я Його прагнув, тільки би Його шукав. А тоді «побачу» Його на вівтарі, і Він стане для мене таким близьким, таким РЕАЛЬНО ПРИСУТНІМ.
Бог стає великім у міру мого голоду, у міру того, як наростає в мені ця молитва: «Потребую Тебе». Остаточно вартість цієї молитви залежить від ступеня моєї віри. Інакше звучала би ця молитва і мала би різний сенс і значення, наприклад, в устах святого Франциска з Асізі. Адже він так прагнув Бога, що став шаленцем, для якого світ існував тільки в Богу і для Бога. В його устах «потребую Тебе» мусило би бути – у міру його шаленства віри – зовсім іншою молитвою, ніж в моїх устах, яким так далеко до жару, котрим палав Бідак з Асізі. Він мав таку віру, що виражалася прагненням Ісуса, яке просто неможливо уявити.
На кожну молитву остаточно складається цілість мого життя. Скільки ілюзій в моєму житті мусить розвіятися, скільки мусить пройти випробувань віри, як сильно мусить поглибитися внутрішнє опорожнення моєї душі з самої себе, щоби ця молитва могла ставати чимраз глибшою. Бо ці випробування і оголення повинні допомагати в інтенсифікації моєї молитви, мого прагнення Бога. Нічого дивного, що Той, котрий прагне тільки одного – щоби я прагнув і потребував Його, буде діяти в моєму житті як здиблені  морські хвилі, що б’ються о скелясте узбережжя. Б’ються, розлітаються оприсками, напливають знову, так, як часто це можна побачити десь на березі океану. І людина дивується, що цей океан не втомлюється, що так може ударяти в скелястий беріг без кінця. Бо такою власне і є любов Бога.
Так насправді, допіру після смерті я побачу, як ці здиблені хвилі незрозумілої Божої любові до мене, що розливаються з вівтаря чи з табернакля, ударяли в скельний виступ моєї душі. І невідомо, чому більше дивуватися: тій непоступливій любові Бога, невтомній, як океан, котрий може так ударяти в скелі не тільки впродовж кількох годин, але й днів, місяців чи навіть років (скільки ж хвиль ударяє і розбризкується о такі скельні узбережжя), чи цій предивній твердості скелі, об яку хвилі розбиваються з такою міццю, щоби знов ударяти і ударяти, здавалося би без кінця.
Коли вхожу до костелу, щоби зустрітися з Ісусом в Євхаристії, я не можу довіряти своїм почуттям. Почуття зору чи слуху нічого не говорять мені про Бога, який діє в моєму житті, бо я не бачу здиблених велетенською силою хвиль, не чую гуркоту їх ударів о мою скельну поверхню. Мені здається, що зараз панує тиша, так насправді ця тиша розливається через моє життя як гуркотливий шторм. Втім, чи любов, якою Бог мене любить до шаленства, може бути безчинною? Чи ця незрозуміла любов Бога може залишити мене у солодкому спокої, коли я блукаю, відхожу в далеку країну?
Щоби в моєму серці й в моїх думках могла панувати тиша, коли я на колінах стою перед присутнім в Євхаристії Богом, Він мусить насамперед сокрушити в моєму житті все, що є галасом, гомоном. Цей гомін чинить країна моїх божищ, те, за чим сумую, чого прагну, чого боюся, чого страхаюся. Цей галас, якщо не буде раніше вгамований, може вдиратися в моє серце так, що будучи фізично в костелі, можу думками подорожувати і віддалятися від Нього. Переживаючи якісь земні проблеми, пов’язані з тим, що заслоняє мені Бога, плануючи якісь важливі для мене справи, котрі вже повністю мені Його заслоняють. Бог такий маленький. Я можу Його вже взагалі не помічати з-під проблем, що оплутують мене.
Але подорожую думками далеко від Нього також і тоді, коли мені здається, що я близько, не в якісь далекій країні. Мені здається, що я не ганяюся за ідолами, що прагну зосередитися на молитві. Але вже у самих словах «зосередитися на молитві» прихована пастка Противника. Адже у цьому випадку можуть бути два види зосередження: можна зосереджуватися на молитві або залишити це зосередження і сконцентруватися єдино на Богу. Зосередься на молитві, тобто, зосередься на власному акті, це буде добре, підказує Противник. Але я повинен пам’ятати, що зосереджуючись на власному акті, я так само далеко і знаходжуся в далекій країні, як впродовж шукання божків, котрі спричиняють моє розпорошення на молитві. Адже так само займаючись божками, як і займаючись власними актами, постійно займаюся…собою.
Я можу бути фізично присутнім в костелі, але душею і серцем бути дуже, дуже далеко. Перешкодою стає все те, чому я віддаюся більш чи менш пристрасно. Господь мене любить шалено, а я більш чи менш шалено люблю все те, що не є Богом. Чи може в такому разі дійти до зустрічі?
Прихожу до костелу і нічого не діється. І я говорю, що мені важко молитися, що не знаю, як зав’язати контакт з Господом Богом, що ця молитва якось мені не вдається. Так це виглядає з боку людини глупої і сліпої. А зі сторони Бога, який для мене сховався в Євхаристії, чути гуркіт хвиль, що кричать. Може вони так голосно кричать, що аж заглушають мої почуття. Адже на фронті при гарматному гуркоті можна нічого не почути. Чи це означає, що немає гуркоту? Він є таким великим, що його неможливо почути. А Бог, закритий для мене під постаттю хліба в табернаклі, кричить гуркотом цих хвиль: Адже ти замало віриш в Мене і тому в тебе не виходить молитва! Ти не віриш, що Я тут РЕАЛЬНО ПРИСУТНІЙ зі своїм Тілом і Божеством, що тут, перед табернаклем чи на вівтарі вирішується твоя доля. Але ти сліпий, бо так сильно турбуєшся про людські погляди, готовий цілувати лікарям руки, щоби тобі врятували матір. Проте це не вони вирішують, що з нею станеться. Тут, в табернаклі ти маєш Того, від якого все залежить – твоя доля, твоєї матері і доля цих лікарів. Вони постійно так великі для тебе і тому Я, Бог, для тебе замалий. Тут, в табернаклі. Такий маленький, бо така маленька є твоя віра, ледве видна, засихаюча. Ти просиш Мене, як той батько з Євангелії: якщо можеш, то оздоров мого сина (Мк. 9, 22). Якщо можеш? Для віруючого в міць Євхаристії немає нічого неможливого. Адже ти Мені не віриш, не віриш в мою міць і любов. І тому в тебе не виходить ця молитва перед табернаклем. В ній постійно замало віри.
Св. Йван від Хреста називає таких людей як я – чуттєвими людьми. Дивлюсь здатністю зору на ці дверцята табернакля і бачу тільки дверцята. Нічого більше. Бог замалий для мене. Бо я такий великий.
Я краще знаю, що зробити зі своїми проблемами, до кого податися, кого просити про допомогу. Це Бог гуркотом здиблених хвиль, що розливаються, нищить цю мою фальшиву молитву, бо в ній поза рухами уст чи відчуттями може є небагато більше.  Я так мало маю віри… Якщо би тільки я захотів визнати, що маю її замало. Коли хоча би побачив, що того, що Господь мені говорить у цю мить, я не чую, бо Він не має зі мною контакту. Він знаходиться на інших хвилях ніж я. Він – на здиблених хвилях свого милосердя, а я…
Немає контакту.  Бог кричатиме гуркотом здиблених хвиль, як в Одкровенні: «…приходжу до тебе і здвигну світильник твій з місця його, – якщо не покаєшся» (Од. 2, 5). Щоби я перестав вірити в себе, щоби припинив аналізувати свою молитву, бо це аналізування – це зосередження на собі, перешкода для благодаті.  Щоби я відкрився на правду, потрясаючу правду про Євхаристію, в котрій любляче мене Серце Бога б’ється виключно для мене.
Коли ми дивимося на неспокійні океанські хвилі, то в них відчувається якась скаженість, лють, потужна стихія, яка хотіла би щось переламати. Але у Бога не може бути нічого такого, є просто шалена любов до мене, яка хиба до мене не може дістатися. Проте може мені вдасться прийняти благодать віри, а тоді до мене дійде щось з того гуркоту здиблених хвиль, що б’ють в моє більш чи менш кам’яне серце. І може тоді почну перепрошувати, принижуся перед цією дивовижною любов’ю, яка у вигляді здиблених хвиль постійно біжить до мене з джерела, яким є Євхаристія. І може тоді станеться чудо, що я стану менший, що ця скеля мого серця почне розсипатися, крушитися, буде робитися скрушеною.  Здиблені хвилі вже не будуть вдаряти так боляче о затверділу поверхню мого серця, о той виступаючий скелястий беріг, а розливатимуться м’яко і лагідно по скрушених камінчиках, з яких зараз складається моє серце – таке інше, більш покірне, більш лагідне. Хвилі зараз не тільки вдарятимуть з силою, радше вони будуть омивати. Вони вже не матимуть о що з силою вдаряти. Щось в мені формуватимуть, виховуватимуть. Це щось незвичайне, чого дотепер я навіть не спроможний був уявити.

ВІРА  «ТОРКАЄТЬСЯ»  БОГА
Чисто теоретичне пізнавання Бога може давати дуже проникливий Його образ, але в результаті мусить затриматися «на поверхні». Допіру це друге пізнання, пізнання через віру і любов, торкається Його глибше .
Якщо я знаю когось дуже добре, знаю все про його історію життя, темперамент, уподобання, знаю про його контакти, родину, працю, яку він виконує, то в сумі я би сказав, що знаю про нього все. Трапилось так, що я провів з цією людиною кілька годин в горах, в дуже важкій ситуації. Він рятував мені життя, пізніше і я оказав йому незвичайну допомогу. Це все зблизило нас один до одного, а потім почала народжуватися наша дружба, яка чимраз більше поглиблювалася. Тепер я побачив, що до сих пір властиво його не знав, а взнав допіру зараз. Але якщо би хтось мене запитав, на чому полягає ця зміна, що такого нового тепер я знаю про нього, я не зміг би це виразити словами. Поза теоретичними знаннями існує знання, яке народжується з відчуття зв’язку. Це знання врешті, подібно як і теоретичне пізнання, може зростати. В цьому сенсі через наростаючий зв’язок я можу чимраз краще і глибше пізнавати свого приятеля.
Якщо я хочу пізнати Бога, то не вистачить заглядати до книжок, читати теологічні тексти, навіть дуже глибокі. Ці всі трактати торкнуться тільки «поверхні» Бога. Господь Бог прагне, щоби я з цим теоретичним знанням поєднував те, що найважливіше для Нього – пізнання через наростаючу віру.
Все моє духовне життя побудовано і спирається на вірі. Віра знаходиться на початку моєї дороги до Бога, але я знайду її також і в кінці цієї дороги. Для св. Терези з Авілю осягнення святості (сьоме мешкання) – це та сама віра, котра була спочатку, тільки вдосконалена і поглиблена. Поглиблена сама в собі, але також через досконалу любов, адже віра від любові невід’ємна.
Бог шлюбує мені у вірі. Я заглиблюватимусь в Богу завдяки любові, але  фундаментом, корінням мого надприродного життя, мого контакту з Богом, залишиться віра. Не можна будувати без фундаменту. Якщо я буду робити спроби поглиблювати любов до Бога, не поглиблюючи віру, то вся ця конструкція розлетиться.
Може статися, що я почну жити вірою під час звершуваної Євхаристії й цю віру старатимуся чимраз більше поглиблювати. Це на разі можуть бути початки, але ця сама віра, поглиблюючись, народжуватиме надію і любов, я буду чимраз краще «бачити» Бога на вівтарі, аж наприкінці ця віра в Його присутність в Таїнстві Любові осягне поєднання, мого поєднання, що перемінюється в любові. Осягне святість, бо акт віри знайде в мені повноту. У цьому сенсі Євхаристія може бути для мене їжею і опорою в дорозі до святості.
Не вистачить ходити на Святу Месу чи на адорацію. Треба водночас інтенсифікувати пов’язані зі Святою Месою чи адорацією акти віри. Бог завжди дає благодать, яка поглиблює зв’язок з Ним, треба тільки з чимраз більшим відкриттям старатися приймати спливаючі благодаті, якими Він так щедро прагне обдарувати.
Відкриттю на спливаючі благодаті ми можемо вчитися у св. Терези з Лізьє . Вона показує Ісуса на верху сходів і малу дитинку, яка пробує видряпатися на ці сходи і не спроможна, бо постійно сповзає. Але ця дитина виконує одночасно дві чинності: пробує видряпатися, а ще більше робить спроби вглядатися в обличчя Ісуса. Й це видивляння  є очікуванням, є голосним чи німим воланням: Потребую Тебе. Так довго цей малюк буде волати: Потребую Тебе, аж Ісус сам зійде зі сходів і візьме його в обійми. І таким чином поєднається з ним. Якщо це Його зішестя було відповіддю на голод дитини, на таку потребу, яка ставала голодом Його зішестя, то потім, коли Він пригорне дитину до себе, коли триматиме її у своїх раменах, вже їх нічого не розділятиме.
Я чиню акти віри і взагалі не бачу, щоби моя віра поглиблювалася. Навпаки, маю почуття, що посуваюся назад, що чим більше стараюся, тим гірше виходить. Переймаюся цим, може навіть це мучить мене, просто йдеться про те, щоби, шукаючи Бога, врешті-решт я загубив себе і перестав спостерігати посуваюсь я чи ні.
Акти віри я можу здійснювати вдома, в контакті з людьми, під час праці, але чинити акти віри в присутності живого Бога – це не те саме. В цьому сенсі дорога поглиблення віри стосовно Бога присутнього в Євхаристії, може бути дорогою привілеїв, адже я знаходжуся біля самого джерела. Водночас і у джерела, і у вершини. Цей самий Бог, з яким я хочу поєднатися, є присутній  власною особою так вражаюче близько, що цього не можна виразити словами.
Бог є любов’ю, а любов – це добро, яке тобі вділяється. І це риса властива любові. До такого ступеня, що, коли б ця любов перестала вділяти себе, то перестала би бути собою. Бога, як потужність любові, можна відкрити тільки через віру. Цю віру, котра як пише св. Йван від Хреста «є предивним засобом досягнення мети, якою є Бог» . Немає іншого способу поєднання з Богом, як тільки через віру. Віра – начебто вхідна брама, необхідна, щоби дійти до цієї Любові, до Бога.
Дивлюсь на вівтар, але мушу дивитися інакше. Мушу дивитися у світлі віри. Незвичайним способом окреслює віру, спираючись на св. Йвана від Хреста, Даг Наммарскйолд, генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй: «…віра – це шлюб Бога з душею» . Я маю вірити, отже бути якось закоханим в Бога, так, як хтось, хто має взяти шлюб з нареченою і для нього особа нареченої є такою близькою, такою дорогою, найбільш істотною. Адже закоханий не бачить нічого окрім улюбленої, а тим часом я не бачу Бога на вівтарі, але бачу все навколо. Бо не кохаю.
Я дивлюся на вівтар і не бачу нічого, бо ані мої почуття, ані розум, не освітлені вірою, не показують мені Бога.  Віра базується на розумі і в цьому сенсі є пізнанням, тільки іншим, так як любов є пізнанням. Віра вибігає далі ніж розум, бо сягає першопричини, Бога. Вона прищеплена до розуму, начебто саджанка на дереві розуму, отже черпає соки з цього дерева.
Віра прищеплена до розуму, так як прищеплюється прищепа на винному пагоні, на винограді. Віра цей пагін, яким є розум, начебто продовжує. По весні можна прищеплювати виноград. Насамперед чекають, щоби пагін виріс і став сильний, секатором відтинаються інші, непотрібні паростки – і залишається шматочок стеблини, залишаються коріння.
Тоді рослина надрізається ножем і в той надріз поміщується гілочка з іншого винограду. Після прошестя якогось часу, місяця, шести тижнів чи двох місяців, вже видно, що новий пагін виріс.  Якщо з’являються дички, їх слід обрізати, адже вони можуть ослабити первинний пагін. Йдеться про те, щоби все живлення, весь сік, який поступає через коріння, доходив до пагону, який було прищеплено.
Подібно є з вірою, котра прищеплена до розуму. Отже акт віри є вже не тільки актом розуму, він сягає далі, начебто продовжує розум. Віра не потребує розуміти, щоби діяти. Розум мусить їй підкоритися, тоді віра чинить свій власний акт, який є потужністю.
Цю потужність віри видно хоча б у випадку жінки, що терпить на кровотечу (Мт. 9, 20-22). Звичайно міць віри не завжди мусить бути пов’язана з оздоровленням, не мусить бути отриманням того, про що ми просили. Але ця міць віри «торкається» Бога, так як хвора на кровотечу жінка торкнулася Ісуса, і був зав’язаний живий контакт.
Цей контакт, відповідно св. Йвану від Хреста, може здійснюватися в темряві. На чому полягає темрява? Наприклад, я молюся і моя молитва суха, я нічого не відчуваю. І це є темрява. Сухість є темрявою для моїх почуттів. Багато осіб молиться в сухості, тобто в темряві. Цей контакт є, але через почуття я його не відчуваю. У цьому розумінні він знаходиться в темряві. Скільки осіб скаже: «…я не спроможний молитися, бо нічого не відчуваю, я взагалі не молюся – сиджу і нічого не діється». Це може бути якось закручене, але якщо існує справжній акт віри, то він завжди певним чином «торкається» Бога.
Завдяки віри «торкаюся Бога» темним способом, а колись в кінці наступить пізнання у вигляді ощасливлюючого видіння в небі. Віра – це пізнання Бога в темряві, і вона допроваджує нас до іншого пізнання, яке знаходиться у славі, яке й є ощасливлюючим видінням. Це та сама дорога.  Віра вже є започаткуванням неба, започаткуванням щастя, яким Ісус, присутній в Євхаристії, так надзвичайно хоче мене обдарувати.

«УЧИТЕЛЮ,  – ДЕ ПЕРЕБУВАЄШ?»

Незвичайні слова перших учнів, які залишають Йвана Хрестителя та ідуть за Учителем з таким надзвичайним зацікавленням і водночас прагненням зустріти Того, на якого вказав Йван Хреститель, і який в їх серцях збудив ці надії, котрими стільки років жив вибраний народ: Може це Месія? Вони питають, може зі здриганням: «Учителю, – де перебуваєш?», а Ісус їх запрошує «Ходіть та подивіться» (Йн. 1, 38-39).
Власне не важливе є тут мешкання, але важливо, що вони будуть близько. Врешті-решт фактично місце, де мешкає Ісус, не може нагадувати нашого мешкання чи подвір’я. Адже вони знаходяться в пустелі, де ж там може мешкати Ісус? Цей їх Учитель мешкає в якімсь наметі чи курені, і можемо собі уявити, що там проведе зі своїми двома друзями час, відправляючи домашню «літургію», так, як це робилося тоді в Ізраїлі. Така домова чи також курінна літургія, в якій Ісус співає вірші псалмів, а ці двоє, вибрані Його милуючим поглядом, відповідають Йому.
Чи не нагадує це зустрічей з Ісусом під час Євхаристії? Літургічне богослужіння не є насправді домашнім, курінним, але теж має щось з цього убозтва символіки, якщо його не освітлить світло віри. Воно якось подібне до цієї зустрічі в мешканні Учителя, в наметі чи курені, в умовах дуже убогих, бо цей Очікуваний не показується їм в славі. Щось подібне знаходимо під час Євхаристії, адже целебрація концентрується на євхаристичній молитві, яка є надзвичайним діянням. Божий культ звершується у слові, в молитовному слові, яке виростає до найвищого ступеня діяння. Людська діяльність тут мусить відійти на дальній план, щоби зробити місце для Божого діяння. «Це діяння Бога, яке звершується через людські слова є властивою «акцією», на яку чекає все створіння» .
Для наших очей, непризвичаєних до світла віри, це дивовижне діяння Бога, незвичайна подія, яка звершується на вівтарі, виглядає так убого. Така неспіврозмірна, така слабка. Адже те, що я бачу на вівтарі, не допомагає мені побачити ангельські хори і славу, що товаришить Тому, котрий достойний… прийняти славу…(Од. 4, 11). Ані Ангелів я не бачу, ані їх співу не чую, ані їх надзвичайної адорації не спостерігаю. Я мушу продиратися молитвою, яка є боротьбою віри, до цієї іншої дійсності, невловимої для почуттів. І знаки, і символи, з якими зазвичай я зустрічаюся під час Євхаристичної Жертви, не промовляють так міцно, щоби привідкривати мені дійсність, що реалізується, і слово, яке чую, не є в стані показати справжню дійсність, яка звершується на вівтарі.
Нічого дивного, що Папа Бенедикт XVI так сильно підносить вартість мовчання . Цього мовчання, яке може промовляти більш результативно звершуючи спасенну справу в моєму серці, власне тому, що слово, проголошене в моїй присутності, здається безпорадним. Воно не спроможне мене оживить, відкрити на цю незвичайну містерію.
Цікаво, що Ісус, скликаючи наступних учнів, наприклад Натанаїла, діє на них чимось міцним, чим спроможний їх здобути для себе. До Натанаїла на його запитання: «Звідкіль знаєш мене?», говорить: «Перше, ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоковницею» (Йн. 1, 48). Опис цього покликання є мов би заповітом майбутньої слави, яка йому об’явиться: «Тому, що я повідав тобі: Бачив я тебе під смоківницею, – то й віриш! Бачитимеш більше, ніж те» (Йн. 1, 50). Побачиш, коли відправлятимеш Євхаристію, бо тоді ти будеш вже після зішестя Святого Духа і цей отриманий дар віри дозволить тобі, Натанаїле, побачити «…небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого» (Йн. 1, 51).
Бог говорить про свою славу і про ангелів, що висходять та сходять на Сина Чоловічого чи також про драбину, сперту на землю – адже земна літургія на землю і спирається, а своєю верхівкою сягає неба. Книга Буття говорить про досвідчення Якова, що бачив, як ангели піднімалися по цій драбині вгору і сходили наниз, і що Яхве був на тому місці (Бут. 28, 10-17).
Щоби як Яків, я міг досвідчити славу Господа, буду змушений довго вчитися молитві у школі віри, якою є для мене Євхаристія.  На разі хиба я не нагадую цих двох учнів, бо мені здається, що я знаю, де мешкає Учитель-Бог. Чудо близькості Бога стало таким звичайним, було піддано знищенню завдяки рутині, що зараз я не запитую як вони. Але може колись, засмучений щоденністю, я шукатиму Бога і запитаю: «Учителю, – де перебуваєш?» Запитаю, як ті, котрі так пережили цю першу зустріч з Ісусом, що навіть запам’ятали її час, попри те, що час і місце зустрічі не були оточені славою, бо Ісус показався їм в усьому своєму убозтві курінного храму. Адже жодний табернакль, який є мешканням Бога Людини, навіть найбільш артистично дивовижний, не передає у своїй символіці Його слави, котра присутня в цьому наметі-табернаклі.
Щоби відкрити славу, яка присутня на вівтарі, я повинен сам стати убогим, мушу бути дуже убогим. Тому також побачу, як сильно Євхаристія впливає на моє життя, а життя на Євхаристію. Євхаристія – жертва, присутність, учта, пам’ятка – повинна освітлювати мій щоденний вибір, котрих є більше, ніж я в стані це усвідомити. Це світло буде допомагати, у міру того, як мене огортатиме дух справжнього євангелічного убозтва. Адже євангелічне убозтво є неспроможністю, наприклад, неспроможністю передбачення, провіщення. Гроші, становище, уміння – це протилежні механізми, які дозволяють мені «забезпечуватися» і передбачати. Євхаристія чинитиме мене більш убогим. Таким убогим, який не знає, що буде ранком, який не має запасів, не може нічого передбачити, чекає на те, що кожного дня йому буде дарований цей хліб, про який він вже проситиме не так бездумно, як це зазвичай буває, коли механічно відмовляється Господня Молитва. А в ній Ісус каже мені просити, щоби я чекав на те, що кожного дня мені буде даний Божий хліб, насамперед Хліб євхаристичний.
Убозтво, яке народжується з віри, і водночас поглиблює віру, буде мені надавати впевненості. Хоча з іншого боку я буду наповнений невпевненістю, неспроможністю передбачати. Євангелічне убозтво здається неспроможністю, видається неміччю. Але тільки чисто з людського погляду, без віри. Це мені здається, якщо чогось не можу, це означає, що я слабкий. Мені зле, бо це неприємно для моєї власної любові. Якщо буду робити спроби жити цим євангелічним убозтвом. То може побачу, яку потужність воно приховує в собі. Потужність, яка міститься в тому, що як убогий, я не ставлю опір благодаті. А це означає, що Господь, який очікує на мене в Євхаристії, бачить, що я вибираю цю царську дорогу убозтва і відкриває мені брами свого царства. «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5, 3).
Може я навіть не домислюю, що крокуючи дорогою євангелічного убозтва, наближаюся до повноти, яку несе для мене Жертва і Святе Причастя. Адже це власне малі, убогі, керують світом, бо Господь не може їм ні в чому відмовити. Вони не мають нічого для себе, отже можуть мати все – і для себе, і для інших.
Це на дорозі євангелічного убозтва Ісус з євхаристичного вівтаря хоче пошлюбити зі мною. Адже я не маю нічого, Він хоче дати мені все – не тільки свої дари, але в дарі самого себе.
Той, хто нічого так сильно не прагне, як обдаровувати, зможе царювати в моїй убогій душі, нарешті «звільненої від ґрат». І це ставатиме якімсь передсмаком неба, вже тут, на землі. Блаженні – в грецькому оригіналі щасливі – убогі, бо їхнє Царство, їм належить все; бо це саме їм Бог-Щастя вічно хоче себе вділяти без міри.

ЧЕРЕЗ КОНТРАСТ

Окрім секуляризації, яка наростає, і результати котрої – оскільки я не самотній острів – мушу відчувати, що в мені закладено якесь глибоке прагнення вирватися від цього всього, чим щоденно живу. Якесь глибоке прагнення, яке може навіть не до кінця усвідомлене, і котре підказує, що насправді я шукаю чогось більшого, мало того – може святості, поєднання з Богом. Врешті-решт це згідно зі знаменитим твердженням св. Павла: «…де збільшився гріх, там перевершила ласка…» (Рм. 5, 20). Наростаючий гріх секуляризації згідно зі словами св. Павла притягує ще більше милосердя Бога і більший розлив благодатей. І може статися, що я, котрий шукає більш чи менш свідомо Того, без якого моє серце ніколи не заспокоїться, як говорить св. Августин , несподівано знайду власне те, чого шукаю, перед обличчям Ісуса, що віддається мені в Євхаристії і несподівано може торкнутися мене своєю любов’ю. Бо так діє благодать.
Це означає, що мій контакт з Євхаристією може оказатися таким предивним, як це описує св. Григорій з Ніси  і зауважує, що знайдення Бога полягає на неустанному Його шуканні. Я побачу, що зиском шукання є власне саме шукання, і таким чином зрозумію, як підказує мені св. Григорій, що у міру того, як я посуваюся наперед, завжди маю враження, що знаходжуся на початку дороги. Бо фактично людина є нескінченним прагненням, й чим більше насичується, тим більше прагне.
Я шукатиму Ісуса через своє євхаристичне життя, щоби врешті Його знайти і знаходитиму Його, щоби постійно Його шукати. Бо так власне Господь, присутній і діючий у Найсвятішому з таїнств, дає благодать, яка набуває форму, може дивну для мене, але колись пізніше, я віднайду її сенс – форму пошукування і водночас знайдення. Він заслонятиметься переді мною, але я побачу, що будуть моменти відслонення.
Якщо я шукатиму Бога, то не можу зупинятися на тому, що бачу. Я маю продиратися вище моїх можливостей. А продирання до того, що реально звершується на вівтарі, вимагає притишення цього внутрішнього галасу, який випливає зі світу, так, аби Євхаристія ставала більш читабельною і щоби я міг в тиші доростати до благодаті віри в це чудо. Благодать, що випливає з Євхаристії мусить мене так вгамувати, щоби я помітив євхаристичний дар, котрий переді мною відкриває брами неба. Попри всю мою марність, я маю повний шанс, щоби Євхаристія народила мене до святості, щоби через віру вказувала мені інший світ, котрий дозволить мені брати участь в доступі до того світу слави, який у своєму провіщенні  (antycypacji) мені вділяється.
Звичайно, ця дорога буде для мене дорогою відкривання і зникнення того, що діється на вівтарі. Знаходитиму, щоби шукати. Я відкрию, яка безцінна благодать скерована до мене з євхаристичного вівтаря, коли завдяки моці Бога бачитиму, що літургічні тексти, які говорять про нове пришестя Господа, нагадують мені, що час є коротким для мене. Оскільки говоримо про нове пришестя господа, то я інакше реагуватиму у моральному житті, у своїй щоденності, бо Євхаристія даватиме мені перспективу, показуватиме, до чого наближаюся. Адже ми говоримо: Очікую Твого пришестя у славі. Ці слова повинні мені показувати безсенсовність гонитви за земними благами. Бо євхаристичні благодаті і свідомість нового пришестя Господа вказуватимуть мені на інший образ дійсності, будуть народжувати в мені євхаристичне бачення світу.
Я маю надію, що врешті-решт відкрию Євхаристію як результативну відповідь на моє сумування за святістю. Сумування є моєю долею, попри те, я відчуваю в собі цілий багаж невірностей, зла і гріхів. Весь цей контраст, який існує між тим, що я можу показати Богу, і чим, делікатно говорячи, важко захоплюватися – і Богом, який будучи самою чистотою і добром, власне любить таких марних, і таких марних через Євхаристію провадити. Навіть на вершини, навіть до глибокого зв’язку любові з собою.
Відомий віртуоз стоїть перед публікою, навіть не роблячи спроби приховати переконання, що скоро буде свідком вибухів любові до свого генія. Але те, що мало стати, переросло найсміливіші очікування і його, і захопленою ентузіазмом публіки. Під час цієї, тримаючої в напруженні гри, він несподівано відчуває, щось під смичком «заламується». Він відчуває, що інструмент не піддається його пальцям. Як блискавка з’являється думка, що одна з п’яті струн напевно урвалась, а це значить, що хтось мусів її перед тим підпилити. І наступний шок, розірвалася друга струна, бо хтось і цю підпилив. Хтось хотів його ганьби, стиду, приниження. А він?  Він грає далі, начебто нічого не сталося! Попри підтятих двох струн! Він закінчує концерт в бравурному стилі так, що ніхто зі слухачів не в стані зорієнтуватися, що скрипці бракує того, що своїм дриганням має викликати захоплення публіки.
Коли він підніс угору непридатну вже ні до чого скрипку і показав звисаючі з неї дві зірвані струни, слухачів щось як би вразило.  А потім нескінченні окрики захоплення – слава маестро переросла найсміливішу уяву. На такому інструменті зіграти так досконало, з такою віртуозністю концерт, це слава, про яку він і не мріяв. А що казати про публіку, котра ламаючи всілякі перешкоди рвонула до віртуоза і не могла повірити, що така чарівна музика була видобута з інструменту з трьома струнами. Бо слава маестро є тим більша, чим слабкіший його інструмент.
Правило контрасту – чим більш нужденний інструмент Бог знайде, тим більша Його слава, що за допомогою чогось так марного, не тільки не маючого вартості, але підлягаючого злому, може створити свій артефакт. Таким є власне шаленство Бога. Який так сильно прагне, щоби я міг послужити для проявлення цієї, не тільки переростаючої всяку уяву, але й всілякі аналогії, Його слави.
Це контраст, від якого я так захищаюся, адже не хочу бути марним знаряддям в руках Бога, в Божих планах мав би стати основою для об’явлення у цьому тим більшої слави Того, котрий є всім і все може, і котрому я постійно не довіряю. Не вірю, що провадить мене такою дорогою і любить мене любов’ю, абсолютно для мене незрозумілою. Адже Він не потребує слави, яка мала би засяяти на моці цього контрасту. Він хоче це зробити для мене. Бо тільки таким чином я відкрию Його правдиве обличчя. Справжнє обличчя Бога, який щомиті хоче звершувати на якомусь з вівтарів світу цей шалений жест своєї любові до мене.
Тим повніше полюбляю Бога, чим більше дозволяю Йому відкрити, що нагадую таку скрипку, на якій ніхто не може зіграти. Він шукає таких, які ні до чого не придатні, яких світ не потребує, пошукує такі найнікчемніші скрипочки, щоби могла заблищати Його слава.
Хоча я є такою скрипкою, котра марно грає, мої відношення з Господом Богом такі кепські, хоча я нічого не розумію – це Господь Ісус не відкидає мене. Якщо я проявляю свою зневіру, то Він в мені промовляє слова «Господь мій і Бог мій» – це найбільше визнання віри в усьому Новому Завіті.
Бог постійно хоче сходити «вниз», до низу людської нікчемності – як у грішної самаритянки – чи в низини непорозуміння. Бо чим більше дно, тим більша Божа слава, якщо Він безодню цього людського дна покриває безоднею незрозумілою для людини Божою економією. Економією, яка хоче, щоби я повірив у правду про себе, бо допіру віра в те, кім я є, може мене допровадити до повного прийняття себе самого. Божа економія постійно шукає марні знаряддя, наймарніші.  Богу не вистачить така слава, яку той геніальний скрипаль отримав від публіки, граючи на трьох струнах. Бог хоче грати на скрипці, яка взагалі не має струн, бо допіру тоді може засяяти Його слава. Він сам підтинає струни скрипок, щоби змогти на них зіграти свій артефакт, свій «Божий концерт». Щоби людина замовкла, щоби слухала Бога, який є Тишею. Щоби дозволила цій Тиші огорнути себе. Щоби відкривала незвичайне чудо Євхаристії.
Існують душі, які знаходяться в ситуації, дивлячись по-людськи, драматичній, безвихідній. Занурені у таке багно зла; гріхи опущення, занедбання займають таку велику сферу їх життя, здається, що вони так оплутані злом, що для них не має серединної дороги, не має дороги компромісу. Це до них Ісус, що очікує в Євхаристії, звертається з особливою любов’ю, щоби їх врятувати. Існують душі, які можуть спастися тільки через святість.
–     А я? Я такий негідний, щоби мене рятувати, прошу Тебе, благаю Тебе, Ісусе, обдаровуючий мене собою в Євхаристії, поєднайся зі мною в святості.
Він має таке предивне прагнення, предивне пошукування – «віднаходити» такі душі, найгірші, і з таких створювати собі святих. Якщо хтось насправді найбільш негідний став би незвичайним святим, хиба може бути більша слава для Бога. Тоді врешті Він є собою, об’являє себе, свою славу Того, для кого немає нічого неможливого. Зовсім нічого. І така остання людина, таке найглибше моральне дно, хиба не може стати, якщо не буде опиратися благодаті, найпрекраснішим артефактом Бога? Хиба не може стати причиною для понад уявного сяйва Його слави? Найбільшу славу Богу приносять ті, які є особливо негідні і які дозволили, щоби Він їх, власне таких, освятив в повноті.

ТИ ДАЄШ МЕНІ ВСЕ

...цієї ночі, kt?rej by? wydany, взяв хліб і подяку Тобі складаючи, благословив – стихає голос, думка біжить до Господа на Вечері. До свідомості доходить одночасно наростаючий дивний шум… якісь неспокійні рухи серед вірних, що заповнюють костел. Він намагається не думати про це…ламав і роздавав своїм учням – вже за хвилину прийде на вівтар, Він, незрозумілий Бог – говорячи: БЕРІТЬ… стіни легко починають трястися – І ЇЖТЕ З ЦЬОГО ВСІ. Якісь спазматичний крик в костелі: О, Боже, що діється!
Він нахилився, начебто хотів припасти до вівтаря: ЦЕ Є ТІЛО МОЄ…в костелі чути натискаючий натовп, щось діється серед натовпу, риплять дводольні дерев’яні двері…КОТРЕ ЗА ВАС БУДЕ ВИДАНЕ. Підносить Гостію. Шматочок зі склепіння падає поряд і засипає бокову частину вівтаря. Польотом блискавки він усвідомлює, що відповідно грецькому оригіналу Ісус говорить: яке за вас є видаване. Зараз є видаване. Найважливіше – зараз! Хиба тріскають стіни, він не хоче на них дивитися, стає на коліна в жесті адорації, цієї адорації, яка мов би його тримала і не дозволяла відірватися від підлоги. В костелі хиба пусто, він почув струс вівтарної плити, крики, що посилювалися назовні. Подібно після вечері – це може бути остання Меса і остання консекрація – взяв келих – він старається говорити повільно з пошаною і найглибшою вірою. Адже це сам Бог, долоні якого тримають його, негідного. Він показує людям келих, але в костелі вже нікого немає.
Над головою він чує шаленіючий вихор, знову струс, цього разу набагато сильніший. На вівтар сиплеться тиньк. Він прикриває келих і Гостію, щоби вони не були засипані… щоби ця жертва sprowadzi?a – і ці потрясаючі слова – na ca?y ?wiat pok?j i zba¬wienie. До нього доходить зі всією гостротою: Це жертва на весь світ! Яка потужність спливає з цього вівтаря! Зараз він усвідомлює, що знаходиться сам у святині. І тільки Він, Бог.
Wys?uchaj ?askawie modlitwy zgromadzonych tutaj wiernych – немає цих вірних. Страшний клубок в горлі, він не може промовляти слова. За хвилину завалиться склепіння і придавить його. І дійсно, ліва стіна костелу лопає і маса щебінки пилом затьмарює все в костелі. Добре, що він встиг закрити Гостію, він з трудом вихоплює з пам’яті подальші слова Євхаристичної Молитви.
– Його не було в землетрусі – сказав він мені півроку пізніше – прийшов у тихому вітерці, як до Іллі. Я знайшов людей, збитих в групки, вражених і сказав: Господь з вами. Потім я показав корпорал, а в ньому зібрані освячені  оплатки (комуніканти ?): Я приніс вам Бога. В пам’яті ще звучать мої слова: Aby ta ofiara sprowa¬dzi?a na ca?y ?wiat pok?j i zbawienie. Яка потужність спливає з євхаристичного вівтаря! Бог вас врятував. Я маю якусь дивну впевненість, що ніхто не загинув.
Він дає нам все. Дав нам землетрус і тихий повів вітерцю, як у Іллі, і в цих малих Гостіях себе живого.
Я пережив хвилини грози, начебто це був вже кінець. Напевно ви також. Але це було тільки провіщення. У певний момент, коли темрява покрила внутрішній простір костелу, що руйнувався, я знав, що це кінець, але й водночас початок; що я не маю нічого, що тільки Він насправді дуже і дуже важливий. Що все властиво вже перестало існувати.
Кожна Євхаристія – це провіщення майбутнього життя. Ми всі повинні були загинути. А зараз сонце і тихий вітерець. І Він віддає вам себе. Кожний з вас приймає Бога до уст.
Пережити такі «останні» хвилини – це велика благодать. Бог може висікати з них велетенську міць. Міць досвідчення, що насправді я завжди сам перед Богом, а все інше, що зустрічаю так, як вас сьогодні, ще заляканих, є тим, що Він постійно творить наново і повіряє мені. Так, як вас Він мені довірив, щоби я провадив вас тією вузькою дорогою, про яку говорить Спаситель і яка єдина веде до вічного життя.
Це таке дивне світло, яке дає нам Бог. Костел, що валиться – символ світу, який вічно міняється, і вівтар, навіть не помічений у цьому всьому, з присутнім на ньому Богом у вигляді Пресвятої Гостії – символ Його нескінченної моці і нескінченної любові. Бо на вівтарі є Любов.
Бога ви найкраще пізнаєте ні з книжок, але приймаючи РЕАЛЬНО ПРИСУТНЬОГО до своїх замараних уст. Він приходить до вас у Святому Причасті, приймає вас, начебто говорить: Ти отримуєш все. Чи потребуєш чогось більше?
Я давав їм Бога до уст, та їх обличчя були дивно сяючими, начебто просвітленими. Я оглянувся на звалище навкруги і сказав: Кожний з нас живе дарованим, як би наново створеним життям. Нехай воно буде життям виключно для Того, котрий нас неустанно створює і неустанно любить своєю спасенною любов’ю. Він дає нам все. Бо дає себе, а в собі також цілий світ, ціле земне життя.
– Ти даєш мені все…
Ти грішиш, бо не дозволяєш Йому себе любити.
– Коли я сходжу крутими сходами, Ти присутній у кожному русі моїх ніг – присутній в кожній розмові, у промовлених словах.
Все моє життя спрощується до цього єдиного: приймати постійно, найчастіше Твою любов.
Ти ніколи не будеш Його любити. Ти маєш приймати цю любов, у великих чи малих речах.
Бо ти живеш для того, щоби приймати цю любов.
Любов, яка є любов’ю Відкупителя, любов’ю Христа-Євхаристії , й в ній маєш знайти щастя і поєднання з Ним, Вже тут, на землі.
Молитва «Ти все даєш мені» обіймає зустріч двох видів любові – Тієї, котра тебе безмежно любить і тієї, яка цю безмежну Любов приймає.
Ти все мені даєш, бо говориш до мене: «В мене є тільки ти».

В  МЕНЕ Є ТІЛЬКИ ТИ

Ти все мені даєш. Ти – не я собі, ні інші. Даєш постійно. Щомиті. Таким чином постійно мене любиш. Любиш мене так, що трудно це виразити.  Любиш мене так, що здатний говорити: «Даю тобі все, адже в мене є тільки ти».
Є тільки Ти, Боже. А це значить, що тільки Ти даєш мені все.
Хочу це прийняти, прийняти в тиші серця. Він – тиша, отже я ніколи  не спішитиму, тому, що моя поспішність знищує цю тишу і порушує Його присутність; мушу вшанувати Його в тому, що Він мені дає. Бо Він, Той Єдиний, який Є, якимсь чином присутній у своєму дарі. Коли я беру від Нього, начебто Його торкаюсь.
– Те, що я можу писати, рухати рукою чи ногою, даєш мені Ти. Це завдяки Твоєї любові я можу рано вставати.
Це Ти мені даєш і каяття, і благодать пробачення, і біль, коли я віддаляюся від Тебе, щоби захотів повернутися. І благодать струшування з себе всіляких спокус сумнівів, суму… А якщо я тону в спокусах, тоді можу волати: «Ти мусиш мене рятувати. Адже в Тебе є тільки я».
Коли я зосереджуюсь на Ньому і на тому, що Він мені дає, мені важко грішити, бо в моїй свідомості є тільки Він. І дає мені все. Без Нього і того, що Він мені дає, я не зміг би жити.
– Існуєш тільки Ти, Боже. Світ? Так – як справа мудрості, Твоєї любові, як місце зустрічі з Тобою, як місце, де Ти все мені даєш, навіть в надміру. Поза цим світ для мене не існує.
Я не спроможний жити сам, завдяки власним силам. Ти мусиш давати мені все. Бо Ти хочеш мені все давати, Ти, – правдиве євхаристичне Милосердя.
Я не спроможний любити Тебе. Знаю, що моя «любов» – це приймати Твою любов. Чимраз щиріше, чимраз глибше…
Ти даєш мені все. Свідомість цього приносить мені спокій, звільнення від турбот, занепокоєння, страхів.
Твоя любов, народжена на Хресті, проявлена на вівтарі, постійно розливається наді мною, але я так мало її помічаю.
Ти даєш мені все. Даєш мені те, що захоплений благодаттю, я чимраз більше розправляю рамена, щоби цю євхаристичну Любов чимраз більше вбирати, дозволяти, щоби вона мене пронизувала, а на останок поглинула цілком.
Він дає мені все, але поступово хотітиме показати, що існує ієрархія дарів, і що є насправді один чудесний дар, джерело всіх інших дарів. Такий чудесний дар, коли відкриватимуся на ці щоденні обдарування, то побачу щось зовсім інше.  Я відкрию дар відкупительного Хреста, дар складеної за мене Жертви. Відкрию РЕАЛЬНІСТЬ Бога на вівтарі. І допіру тоді побачу, що це є дар, справжній дар. Тоді серед молитов, що товаришують целебрації, знайду для себе такий закуток, де буду сам на сам з євхаристичною Любов’ю. І допіру тоді зрозумію Його шепіт, до якого мушу прислухатися, бо він є тільки для тих, які живуть у тиші: В Мене є тільки ти. Тамті дари були дарами щоденності, бо постійно тебе люблю, але тут Я сам став для тебе даром.

ЗАХОПИТИСЯ ЛЮБОВ’Ю

Коли прийде Він, Бог, який править не тільки мікро- і макрокосмом, але й від якого цілковито залежить кожний нерв чи тканина мого організму, то я побачу на своїй долоні цього СПРАВЖНЬОГО Бога і зазнаю потрясіння. Врешті-решт може я зрозумію, що Він дозволяє мені хоча б впродовж миті адорувати себе на моїй долоні – адже в Нього є тільки я.  А я?  Як я на це відповідаю? В Нього є тільки я. Я для Нього – все. А Він для мене? Він – все? Авжеж, Він приходить до мене таким потрясаючим чином, щоби я робив спроби відповідати на ці незвичайні слова Його любові, що так насправді я не маю нічого, не маю нікого, тільки Його. Якщо би я мав Його втратити, то не був би спроможний жити.
Коли я відкрию Його РЕАЛЬНУ ПРИСУТНІСТЬ в Євхаристії і усвідомлю, що це є та сама любов, яка полюбила мене, і в неї є тільки я, побачу, що Євхаристія, не перестаючи бути даром Містичного Тіла Христа, не перестаючи бути відданням пошани, десь там приховує той свій маленький куточок, де Він шепоче мені: Я помер за тебе, і тільки за тебе. Бо кожний може сказати, що вмирати за всіх, це вмирати ні за кого. В Мене є тільки ти, в Мене, Бога, який править світом. Я – Господь неба і землі, а ти для Мене такий безцінний, що займаючись цілим світом, водночас можу тобі сказати, що в Мене є тільки ти.
Може я в це повірю після блукання в різних закручених закоулках, бо це все не проходить так гладко, просто, бо людські дороги не прості.  Але на цих закручених закоулках, позначених незвичайними перемогами благодаті, також часто моєю драматичною відмовою, Він ніколи не перестане говорити мені, що в Ньому кипить голод за мною. Для того, щоби наприкінці я захопився цією євхаристичною Любов’ю. Бо тоді я побачу, що це по-людськи є шаленством, щоби Він полюбив такого як я, і щоби ця любов виражалася в тих дивовижних словах. Нескінченність Бога, Його панування над світом з євхаристичного вівтаря, керування найдрібнішим елементом мікро- і макроісторії, і в цьому контексті, Його постійний шепіт: В мене є тільки ти.
Хиба можливо не зшаленіти, і щоби я остаточно полюбив цього незрозумілого для мене Бога, що об’являється в Найсвятішому з таїнств. Так, щоби світ зникав для мене, а залишився тільки Він в цій євхаристичній Любові, яка мене обрала. І постійно мені об’являється шалений дар цих слів: В Мене є тільки ти, в Мене є тільки ти…

кс. Тадеуш  Дайчер
ТАЄМНИЦЯ   ВІРИ

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

 
 

 

 

Останнє повідомлення: 3 роки, 7 місяці тому
  • madmin : Тож усе я вважаю за втрату ради переважного познання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа. Фл.3.8

    Лише зареєстровані
    користувачі можуть
    залишати повідомлення


Sex dating Frekhaug